Не гаючи й миті, я взяв її за руку й повів за собою по базиліці. Я придумав для неї оповідку, дія якої відбувалася саме тут, поміж колон та каплиць храму, з прикінцевим двобоєм у крипті, розташованій під вівтарем, між злим духом, створеним із попелу й крові, та героїчним лицарем. Це була перша оповідка з пригодницької серії під назвою «Привиди собору» з усілякими подробицями про жахіття й кохання, які я вигадав для Бланки, й у моєму безмірному марнославстві автора-початківця вона видавалася мені майже незрівнянною. Першу частину закінчив саме тоді, коли вже слід було повернутися до сповідальні й зустрітися зі служницею, яка цього разу не побачила мене, бо я заховався за колоною. Кілька тижнів ми з Бланкою зустрічалися там що два дні. Ділилися дитячими історіями та мріями, поки служниця мучила пароха розлогим переліком своїх гріхів.
Наприкінці другого тижня сповідальник, священник із зовнішністю колишнього боксера, помітив мою присутність і хутко в усьому розібрався. Я вже збирався вислизнути з церкви, коли він наказав мені підійти до сповідальні. Його боксерський вигляд переконав мене, і я послухався. Вкляк у сповідальні, тремтячи перед очевидністю викриття моїх хитрощів.
— Богородице Діво, радуйся, — пробурмотів я крізь решітку.
— Годі святенником прикидатися, пройдо.
— Вибачте, панотче. Я просто не знаю, що слід казати.
— Тобі цього не пояснили в школі?
— Учитель — атеїст і каже, що ви, священники, є знаряддям капіталу.
— А він чиє знаряддя?
— Він не казав. Гадаю, має себе за вільного агента.
Священник розсміявся.
— І де це ти навчився так балакати? У школі?
— Читаючи.
— Читаючи — що?
— Що дістану.
— І вже читаєш слово Господнє?
— А Господь пише?
— Будеш таким вумним — горіти тобі в пеклі.
Я проковтнув слину.
— Тепер я маю розказати вам мої гріхи? — пригнічено промурмотів я.
— Не треба. Вони в тебе на лобі написані. А що це ти витіваєш зі служницею та отим дівчам майже щодня?
— Що витіваю?
— Нагадую тобі: тут сповідальня; збрешеш священнику, все одно з’явиться Господь і поб’є тебе громом, — пригрозив сповідник.
— Ви певні?
— Я б на твоєму місці не ризикував; нумо, викладай.
— А з чого починати? — запитав я.
— Мацання й слівця всілякі сороміцькі можеш пропустити, а от розкажи-но, що ти насправді постійно робиш у моїй парафії о четвертій годині дня?
Стояння навколішки, сутінки й запах воску мають у собі щось таке, що спонукає вилити душу. І я розповів геть усе. Священник слухав мовчки, покашлюючи щоразу, як я зупинявся. Наприкінці мого зізнання, коли я вже гадав, що він відправить мене прямісінько в пекло, я почув, що священник сміється.
— Хіба ви не накладете на мене покуту?
— Як тебе звати, хлопійку?
— Давид Мартін, пане.
— «Отче» треба казати, а не «пане». А панує над тобою Отець наш, чи пак Усевишній, натомість я для тебе не просто отець, а святий отець, або можна — отець Себастьян.
— Пробачте мені, отче Себастьяне.
— Достатньо просто «отче». А простить Господь. Я тільки сповідую. Так от, сьогодні можеш іти. Маєш тільки попередження та прочитаєш кілька разів «Богородице Діво…». І оскільки я вірю, що Господь у своїй безмежній мудрості обрав цю незвичайну путь для твого наближення до церкви, пропоную тобі угоду. Через день, за пів години до зустрічі з твоєю панночкою, ти приходиш і допомагаєш мені прибирати в ризниці. Навзамін я триматиму служницю на сповіді щонайменше пів години, аби в тебе був час.
— І ви оце робите для мене, отче?
— Ego te absolvo in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti[5]. А тепер паняй звідси.
Отець Себастьян показав, що він людина слова. Я приходив на пів години раніше й допомагав йому в ризниці, бо бідолаха накульгував і ледве міг упоратися сам. Йому подобалося слухати мої історії, які, вважав він, були маленькими простими блюзнірствами, але вони його розважали, особливо про привидів та чаклунство. Мені здалося, що він був таким же самотнім, як і я, тож після мого зізнання, що Бланка — моя єдина приятелька, взявся допомогти мені. Я жив заради тих зустрічей.
Бланка завжди видавалася блідою й усміхненою, вдягнена була у плаття кольору слонової кості. Завжди в нових черевиках та намистах зі срібними медальками. Вона слухала оповідки, що я вигадував для неї, й розказувала про свій світ та про великий похмурий будинок, у якому усамітнився батько, недалеко звідси — місце, яке лякало її і яке вона ненавиділа. Іноді розповідала про матір, Алісію, з якою мешкала в старовинному родинному будинку в Саррії. А деколи, майже плачучи, згадувала батька, якого обожнювала, але він — казала вона — хворів і вже майже не виходив з дому.