— Мій батько — письменник, — розповідала дівчина. — Як ти. Але вже не пише для мене оповідань, як раніше. Тепер пише тільки історії для одного чоловіка, що іноді приходить до нього ввечері. Я ніколи його не бачила, але одного разу, коли залишалася там ночувати, почула, як вони розмовляли допізна, замкнувшись у батьковому кабінеті. Той чоловік недобрий. Я боюся його.
Щоразу, попрощавшись із нею, я вертався ввечері додому й снив наяву тою миттю, коли звільню її від присутності тих відсутностей, від того нічного гостя, від того життя під скляним ковпаком, яке проминало, щодня крадучи в неї світло. Кожного вечора я казав собі, що не забуду про неї, що самим спогаданням можу її врятувати.
Одного листопадового дня, коли вранці світ спалахнув блакиттю й памороззю на вікнах, я пішов, як завжди, на зустріч із нею, але Бланка не з’явилася на наше побачення. Два тижні я даремно чекав щодня в базиліці на появу моєї подруги. Шукав її повсюди, і коли мій батько заскочив мене розплаканого увечері, то я збрехав йому, що мені болять зуби; утім, жоден зуб ніколи не міг боліти так, як ота відсутність. Отець Себастьян, що вже почав турбуватися, бачачи моє щоденне неприкаяне очікування, якось присів поряд і спробував мене втішити.
— Мабуть, Давиде, тобі слід забути про твою подругу.
— Не можу. Я їй пообіцяв, що ніколи про неї не забуду.
Минув місяць після зникнення Бланки, і я усвідомив, що починаю забувати її. Покинув ходити що два дні до церкви, вигадувати оповідки для неї, уявляти в темряві її образ щоночі, коли засинав. Почав забувати звук її голосу, її запах, світло від її обличчя. І коли зрозумів, що втрачаю її, я вирішив піти до отця Себастьяна й благати простити мене, вирвати з мене цей біль, що пожирав ізсередини, кидаючи мені в лице, що я порушив обіцянку й був нездатний пам’ятати про єдину подругу, яку мав у житті.
Востаннє я побачив Бланку на початку того грудня. Спустившись на вулицю, я з під’їзду дивився на дощ, коли розгледів її. Вона крокувала під дощем, лаковані білі туфлі й сукня кольору слонової кості були забризкані водою з калюж. Я побіг їй назустріч і побачив, що вона плаче. Спитав, що трапилося, і вона обійняла мене. Бланка сказала, що її батько був дуже хворий, а вона втекла з дому. Я відповів, щоб вона нічого не боялася, що ми втечемо разом, що я, коли треба, вкраду грошей і куплю два квитки на потяг, і ми назавжди зникнемо з міста. Бланка всміхнулась і обійняла мене. Отак ми стояли мовчки, обійнявшись, під будівельним риштуванням залу для хорового товариства «Орфеон», коли з грозової мряки виїхала велика чорна карета й зупинилася перед нами. З неї вийшла темна фігура. Це була Антонія, служниця. Вона вирвала Бланку з моїх обіймів і заштовхнула її до карети. Бланка закричала, і коли я хотів схопити її за руку, то служниця обернулася й з усіх сил заліпила мені ляпаса. Приголомшений ударом, я впав горілиць на бруківку. А коли підвівся, карета вже віддалялась.
Я побіг під дощем за каретою аж до місця, де йшло будівництво Лаєтанського шляху[6]. Нова магістраль була поки що довгим яром залитих водою канав, який мачете динамітних вибухів та кульові молоти кранів прорубали крізь джунглі провулків та будинків кварталу Ла Рібера. Екіпаж оминав вибоїни та калюжі, й відстань між нами росла. Намагаючись не згубити його з виду, я видряпався на гору цегли й землі вздовж однієї канави, залитої дощем. Та зненацька відчув, як ґрунт вислизає з-під ніг. Я покотився на дно канави й упав ницьма у яму з водою. Але зумів намацати ногою дно й випростатися у твані, що сягала мені до пояса. А тоді зрозумів, що вода була отруйна, повна чорних павуків, які плавали й пересувалися по поверхні. Комахи ринули на мене й обсіли руки аж по лікоть. Я заволав, розмахуючи руками й деручись угору по глинистих схилах канави, охоплений панікою. А коли таки зміг вибратися із затопленої канави, вже було пізно. Карета даленіла в напрямку міста, і її обрис танув під покровом дощу. Промоклий до кісток, я потягся назад додому, де батько й не прокидався, замкнувшись у своїй кімнаті. Я скинув одяг і забрався в ліжко, здригаючись від люті та холоду. Помітив, що шкіра на долонях і передпліччях вкрилася маленькими червоними кровоточивими цятками. Укуси. Павуки в канаві не гаяли часу. Я відчув, що отрута горить у крові, і я непритомнію, падаючи в темну прірву поміж свідомістю й сном.