— Знаю, — озвався Дар Вітер, — для катання на хвилях.
— Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого — низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…
— Чара Нанді! — сказала Едва Наль. — Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?
— Аж ніяк не з піни й світла зірок! — Чара розсміялася несподівано високим дзвінким сміхом. — Всього тільки з плоту білкового заводу. Ми стояли тоді біля краю саргасів, де розводили хлореллу, а я працювала там біологом.
— Хай так, — примирливо згодився Карт Сан. — Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.
— Можна прийди до вас подивитися? — попросила Веда Конг.
— Будь ласка, тільки не в години праці, — краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будь-кого в цей час.
— Ви малюєте фарбами?
— Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини — ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[13] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніх-давен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння — ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.
Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.
— Тепер я знаю, хто він такий, — промовила Веда. — Я бачила “Дочку Гондвани”.
— І я теж, — обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.
— Гондвана — від країни гондів в Індії? — спитав Дар Вітер.
— Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом — країна стародавньої чорної раси.
— І яка “Дочка чорних”?
— Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла — в палаючому світлі, половина — в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненно-червоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки — безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання — інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!
Евда Наль замовкла.
— Але як зумів це передати Карт Сан? — спитала Веда Конг. — Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І най-дивніше — це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.
— Шкода, я не бачив! — зітхнув Дар Вітер. — Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.
— Позу? — зупинилась Евда Наль. — Ось вам “Дочка Гондвани”… — Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.
Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.
— Евдо, я не уявляв собі!.. — вигукнув Дар Вітер. — Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.
— Вітре, знову невдалі компліменти! — розсміялася Веда. — Чому “напів”, а не “зовсім”?
— Він має рацію, — усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. — Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді — оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.
— Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! — пролунав за каменем хрипкуватий голос.
Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.
— Я Рен Боз! — соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася з-за великого каменя.
— Ми шукали вас, — Веда взяла фізика за руку. — Оце Дар Вітер.
Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.
— Я затримався нагорі. — Рен Боз показав на кам’янистий схил. — Там стародавня могила.
— В ній поховано знаменитого поета дуже давніх часів, — зауважила Веда.
— Там є вирізьблений напис, ось він. — Фізик розгорнув аркуш металу, провів по ньому короткою лінійкою, і на матовій поверхні виступили чотири ряди синіх значків.
— О, це європейські літери — письмові знаки, якими люди користувалися до запровадження всесвітнього лінійного алфавіту! Вони недоладної форми, успадкованої від ще давніших піктограм. Але я знаю цю мову.
— То читайте, Ведо!
— Кілька хвилин тиші! — звеліла вона, і всі слухняно сіли на каменях. Веда Конг почала читати:
Гаснуть у часі, в безмежжі зникають
Мрії, події, думки, кораблі…
Я ж у мандрівку мандрівок рушаю,
Взявши найкраще з видінь на Землі!..
— Це чудово! — Евда Наль звелася на коліна. — Сучасний поет не сказав би яскравіше про силу часу. Хотілось би Знати, яке з видінь Землі він вважає найкращим і поніс із собою в передсмертних думках?
Вдалині показався човен з прозорої пластмаси; в ньому сиділо двоє.
— Он Міїко і Шерліс, один з тутешніх механіків. Е ні, — виправилась Веда, — це сам Фріт Дон, керівник морської експедиції! До вечора, Вітре, вам треба лишитись утрьох, і я беру з собою Евду.
Обидві жінки побігли до легких хвиль і дружно попливли до острова. Човен повернув до них, але Веда замахала рукою, посилаючи його вперед. Рен Боз, непорушний, дивився вслід жінкам.
— Опам’ятайтеся, Рен, розпочнемо! — покликав його Мвен Мас, і фізик усміхнувся ніяково й лагідно.
Ділянка твердого піску між двома пасмами каміння перетворилась у наукову аудиторію. Рен Боз, озброївшись уламком черепашки, креслив і писав, стирав і знову креслив. Мвен Мас ствердно кивав на знак згоди або підбадьорював фізика уривчастими вигуками. Дар Вітер, упершись ліктями в коліна, змахнув з лоба піт, що виступив од намагання Зрозуміти, що йому кажуть. Нарешті рудий фізик замовк і, важко дихаючи, сів на піску.
— Правду кажучи, Рен Боз, — промовив Дар Вітер після тривалої мовчанки, — ви зробили величезне відкриття!
— Хіба я сам?.. Понад десять століть тому стародавній математик Гейзенберг висунув принцип невизначеності — неможливість точних визначень місця для дрібних часток. А справді неможливість стала можливістю, коли стали зрозумілими взаємопереходи, тобто репагулярне числення.[14]
Приблизно в той самий час відкрили мезонну кільцеву хмару атомного ядра і стан переходу між нуклеоном і цим кільцем, тобто підійшли впритул до поняття антитяжіння.
— Хай так, я не знавець біполярної математики,[15] тим більше такого її розділу, як репагулярне числення, дослідження перешкод переходу. Але те, що ви зробили в тіньових функціях, — це принципово нове, хоч ми, звичайні люди, без математичного ясновидіння, ще й не досить його розуміємо. Але збагнути велич відкриття я можу. Одне тільки… — Дар Вітер запнувся.
— Що, що саме? — стривожився Мвен Мас.
— Як перенести це в експеримент? Мені здається, у нас немає можливості створити таке напруження електромагнітного поля.
— Щоб урівноважити гравітаційне поле і досягти стану переходу? — спитав Рен Боз.
13
Хромкатоптричні фарби —
14
Репагулярне числення —
15
Біполярна математика —