Розплатаний на скелі, геолог тривожно розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: “А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…” Усольцев раптово ступнув убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. Тієї ж секунди порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випростатись і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену кірку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистав, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавала йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев радісно подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу,[39] місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтошпі і найлегші зубила, досить було одному з них зламатись, і…
Піднявшись по зубилах, геолог змушений був перейти на південний бік кам’яної башти. Голови шарів[40] утворювали невеликі уступи — можливість підійматися вище. Тут вітер, який досі був вірним помічником, став небезпечним ворогом. Тільки тому, що скеля прикривала Усольцева від ударів вітру, він не впав. Кілька разів геолог зривався з сипких виступів і довго висів на руках, обливаючись холодним потом, гарячково намацуючи пальцями ніг опору. Дедалі більша кількість смертоносних метрів підйому лишалася внизу. Нарешті Усольцев останнім відчайдушним зусиллям, двічі зриваючись і двічі прощаючись у думці з життям, зумів знову перекинути тіло на західний бік вершини і знову, підхоплений вітром, учепився за край площини біля підніжжя Рогу. Не думаючи про перемогу, без думок, неначе оглушений, він підтягнувся на руках і впав на похилену до середини рівну поверхню завбільшки з невеликий стіл. Він довго лежав, виснажений годинами смертельної боротьби, чуючи тільки одноманітне різке виття вітру, розкраюваного гострим лезом Рогу. Потім у свідомість увійшли хмари, що линули низько над вершиною. Усольцев підвівся на коліна, повернувшись обличчям до загадкової білої породи. Вона була тепер перед ним, упиралася в його плече, здіймалася ще на кілька метрів угору. Усольцев міг помацати її рукою, відбити скільки завгодно зразків.
З першого погляду він розпізнав у білій породі грейзен — змінений високотемпературними процесами граніт, переповнений олов’яним каменем — каситеритом. У чистій білій масі безладно змішувалися срібні листочки мусковіту,[41] жирно блискучі топази,[42] схожі на чорних павуків “сонця” турмалінів[43] і — головна мета його розвідки — великі, масивні бурі кристали каситериту. Цей грейзен мав невідому раніше Усольцеву особливість: від самого граніту майже нічого не лишилося, його місце зайняв молочно-білий кварц, дуже щільний і міцний.
“Схоже на цілком змінену пластову інтрузію,[44] — подумав Усольцев. — Якщо це так, то родовище, сховане під степом, унизу, може бути велетенським”.
Геолог глянув униз. Гора спадала туди стрімко і раптово; її підніжжя тонуло в клубах піднятої вітром куряви. Усольцев стояв ніби на неймовірно високому стовпі, відчуваючи безмежну самотність. Йому здавалося, що між ним і світом отам, унизу, обірвався будь-який зв’язок. І справді, між ним і життям лежала ще не перейдена смертельна межа: спуск був небезпечніший за підйом. І ще він подумав про те, що, коли йому судилося повернутися до життя, він повернеться іншим — не таким, яким був раніше. Надмірне напруження, яке вкладено у досягнення мети, якось змінило його душу.
Насилу відкинувши ці думки, Усольцев приступив до обов’язків дослідника. Нелегко вдалося йому знайти тоненькі, як ниточки, тріщини в скловидній масі кварцу. Вслід за цим під наполегливими ударами молотка вниз полетіли з гуркотом великі шматки білої породи. Усольцев уважно стежив за їх падінням: вони підскакували на гранях гори і з свистом летіли в долину. Геолог позначив місця, куди вони впали, на плані, накиданому в записній книжці, потім акуратно записав елементи залягання порід вершини, накреслив контур гадапого родовища і додав кілька слів про напрямок розвідувальних робіт.
Він одгорнув першу сторінку і навпоперек великими літерами чітко написав: “Увага! Тут дані про родовище Білого Рогу, яке я відкрив”, поклав книжку в кишеню і застебнув ґудзик. На секунду промайнула картина: як перевертають його знівечений труп, шукають у кишенях документи… Усольцев мимоволі зажмурився, розмотав вірьовку, яку взяв із собою. Вона була коротка, проте її повинно вистачити для спуску по стрімкій основі Рогу до забитих зубил.
“Де ж закріпити вірьовку? За оцей виступ? Вигідніше б нижче, на самій площинці…”
Шукаючи тріщину, геолог почав розгортати молотком тонкий шар щебеню. Вітер завивав дедалі дужче, підхоплені ним скалки щебеню били по обличчю і руках Усольцева. Раптом молоток брязнув по металу, і цей тихий звук вразив геолога. Усольцев витяг з-під щебеню довгий важкий меч, золотий держак якого яскраво заблискотів. Зотліле лахміття метлялося довкола піхов. Усольцев заціпенів. Образ воїна — переможця Білого Рогу з народної легенди — постав перед ним, як живий. Тінь минулого, відчуття справжнього безсмертя досягнень людини спершу приголомшили Усольцева. Трохи згодом геолог відчув, як нові сили вливаються в його стомлене тіло. Наче тут, на цій недосяжній нікому висоті, до нього звернувся з підбадьорливим словом друг. Усольцев накинув мотузяну петлю на невеликий виступ білої породи. Обережно підняв дорогоцінний меч, міцно прив’язав його за спиною і, посміхаючись, поклав на площинку свій геологічний молоток…
Біля підніжжя прямовисного фундаменту Білого Рогу геолог зупинився, вибираючи шлях. Прямо на Усольцева за вітром сунула хмара. В польоті величезної білої маси, що спокійно ширяла в повітрі, було щось невимовно вільне, сміливе. І Усольцев раптом гаряче повірив у свої сили. Він підставив груди вітру, широко розкинув руки і почав швидко спускатися схилом навстоячки, в радісному відчутті польоту, втримуючи рівновагу тільки за допомогою вітру. І вітер не зрадив людину: з ревом і свистом він підтримував геолога, а той, переступаючи босими ногами, лишаючи на схилі криваві сліди, спускався дедалі нижче. З примарною, неймовірною легкістю Усольцев досяг вузького карниза, поминув і його. Тут вітер притих, затриманий виступом сусідньої вершини, і знову почалася відчайдушна боротьба, Усольцев сунувся по схилу, роздираючи тіло, кремсаючи нігті, перевертався, затримувався, знову сповзав. Свідомість реального оточення зникла зовсім, лишилося тільки відчуття потреби чіплятися з усіх сил за кожен виступ кам’яної стіни, судорожно шукати під собою хисткі точки опори, з моторошною приреченістю притискуватися до каміння, борючись із силою, що відриває од гори, нещадно тягне вниз. Пізніше Усольцев ніколи не міг пригадати свого спуску з Білого Рогу. Пам’ять зберегла тільки найостанніший момент. Не лишилося вже ні сил, ні волі. Усольцев торкнувся ногами гострого кам’яного виступу, хитнувся назад, розслабив обідрані руки і полетів униз…
43
Турмалін —
44
Пластова інтрузія —