* * *
…Він розплющив очі і побачив над собою вранішнє золоте небо. У небі, зовсім низько, так, що видно було розчепірене пір’я на крилах, ширяв великий гриф.
Усольцев довго дивився на птаха, перш ніж зрозумів, що цього разу гриф спустився прямо до нього. Ні! Він не тільки не загинув — він переміг Білий Ріг, і гриф нічого не може зробити йому. Усольцев спробував сісти. Щось заважало йому. Геолог намацав прив’язаний за спиною меч, звільнився від нього і сів. І зразу пригадав переживання вчорашнього дня. В голові запаморочилося. Жахнувшись, побачив Усольцев свої понівечені, почорнілі від крові руки й ноги, розідраний і закривавлений одяг. Зробивши кілька рухів, він переконався, що кості не пошкоджено. Тоді, не звертаючи уваги на нестерпний біль у ступнях, геолог підвівся. Він почув привітне іржання свого коня і знову поринув у морок.
Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, і перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.
— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.
— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.
— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.
Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої кірки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.
Старий опустився на коліна, не торкаючись меча.
— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.
— Ні, — похитав головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…
* * *
Два великі округлі карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та червоних глиняних урвищ. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.
— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?
— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.
Усольцев уперше дивився на неї спокійно і сміливо.
— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно мовила Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… — Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!
Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.
ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ
Корабель помирав. Море, яке ще кілька годин тому покірно несло його на собі, тепер вдиралося в нього з глухим плескотом. Гаряче серце судна захолонуло і замовкло, в машинному відділенні запанувала гробова тиша.
Позбавлений ходу, корабель важко хитався з борту на борт, увалювався під вітер, рвучко кидався до вітру і знову нерівномірно кружляв.
Ніс корабля піднявся, високо виставивши над хвилями червоні скули та іржаве заокруглення форштевня. На палубі, заваленій уламками, битим склом, обривками тросів, не видно було людей. День, зранку сонячний і веселий, закінчився туманом, що прилипав до хвиль і, здавалося, душив навіть вітер. Туман густішав і обтікав корабель, охоплюючи його поволі, наче заздалегідь приречену жертву”
Сім годин тому “Котлас” був цілком справним транспортом і робив свій шостий рейс з Америки в СРСР. Разом з десятком великих пароплавів під конвоєм військових суден “Котлас” благополучно пройшов більшу частину шляху, незважаючи на два нальоти німецьких бомбардувальників.
Коли б корабель міг говорити, він розповів би, як у сонячній блакиті погожого осіннього дня з’явились фашистські бомбардувальники і зав’язався бій. “Котлас”, один з “малюків” каравану, ішов серед останніх кораблів. Брудно-сірий “юнкере”, що спершу кружляв над головними великими кораблями, несподівано збочив і, задерши хвіст, кинувся на “Котлас”. Зенітка безстрашно зустріла ревуче страхіття, але “Котласу” не пощастило. Одна бомба, розтрощивши гакаборт, розірвалася під кормовим підзором, підкинувши судно так, що знівечене стерно на секунду повисло в повітрі; друга через пів’ют проникла в заднє відділення кормового трюму. “Котлас”, втративши стерно і гвинти, випустив пару, щоб не затопити топки.
Гучне шипіння, наче тяжке зітхання, рознеслося навколо, повідомляючи караван про аварію одного корабля. Начальник конвою вважав, що він не має права з цієї причини затримувати весь караван. Один з кораблів охорони взяв “Котлас” на буксир, поранених перевезли на інше судно, і дим з багатьох труб закрив обрій попереду: караван, розвиваючи хід, рушив своїм шляхом.
Протягом п’яти годин обидва залишені кораблі йшли спокійно, сподіваючись незабаром побачити есмінець. Начальник конвою обіцяв вислати його назустріч, як тільки караван пройде небезпечну зону. Та подув лютий норд-вест, вітер розвів хвилю, обірвався буксир. Вся команда “Котласа”, не виключаючи кочегарів та машиністів, крім тих, які в пітьмі трюмів боролися з водою, що проникала через розбитий рецес і тунель гребного вала, була на палубі, вибираючи важкий перлінь буксира. Відчайдушними зусиллями розрив буксира вдалося ліквідувати. Але перлінь розірвався вдруге, і майже біля самої корми буксируючого корабля. На довершення всього з’явився ворожий розвідник.
Не встигли моряки “Котласа” до кінця вибрати буксир, як викликані розвідником бомбардувальники атакували з-за хмар обидва судна. Сторожовик, діставши дві пробоїни і ввібравши сотні дві тонн води, осів носом. Бомбардувальники памагалися знищити корабель охорони, розуміючи, що без нього безпомічний “Котлас” все одно не втече. Витративши важкі бомби, фашисти скинули на палубу “Котласа” лише кілька осколкових, а потім довго сікли обидва судна кулеметними чергами. При цьому загинули капітан “Котласа”, боцман і кілька моряків; дехто був поранений.
Літаки зникли, але пошкоджений ними сторожовик більше не міг буксирувати: він сам опинився в небезпечному становищі. Залишилося одне — йти звідси, поки сторожовик ще не втратив можливості рухатися своїм ходом. Командир сторожового корабля запропонував потопити “Котлас”, однак старпом пароплава, що замінив убитого капітана, відмовився. Разом з ним вирішили залишитися всі непоранені моряки “Котласа”. Вони хотіли продовжувати боротьбу за життя корабля, сподіваючись, що на допомогу скоро підійде конвойний есмінець.
Сторожовик пішов, забравши на борт поранених з “Котласа”. Море було пустинне, і таким же спустілим, покинутим здавався “Котлас”, що повільно дрейфував на зюйд-зюйд-ост. Рація на ньому більше не працювала, парові донки не могли відкачувати воду, світла не було. По суті, це був лише холодний труп корабля, що ледве тримався на воді. Але з ним залишилися шість моряків.
Один з них, високий, худорлявий, оглядав рубку. Це був старпом “Котласа” Ільїн. Куточки його вуст опустилися, на щоках пролягли довгі вертикальні зморшки, через що обличчя стало напруженим і твердим. Туман — спершу друг, що прикривав корабель від ворога, — тепер став грізною небезпекою. Знайти “Котлас” у широкій зоні туману для конвойного корабля, який ішов на допомогу, було непосильним завданням. Дати радіо Ільїн не міг; для гудків не було пари. Залишалося бити в дзвін, рискуючи приманити підводний човен або рейдер ворога.
Старпом замислився. Скоро ніч, норд-вест, мабуть, встановився надовго. Холодний вітер, пролітаючи над теплими струменями Гольфстріму, підхоплює насичене водою повітря і жене його сюди, згущаючи в туман. Дрейф безсумнівний, і цей дрейф несе “Котлас” до ворожих берегів. До них далеко, але й осіння ніч довга, і якщо вчасно не надійде допомога… Ільїн стиснув зубами мундштук давно погаслої люльки, уявивши собі, як уранці розсіється туман, і “Котлас” опиниться на виду біля ворожого берега.