Хазяїн приніс висушений біля печі одяг і казан з гарячою кавою.
— Товаришу старпом, — сказав раптом Курганов, — ви запитайте в нього, — кочегар кивнув на хазяїна, — може, він з нами? Чого йому тут з німцями? Чоловік хороший.
Старик з насмішкуватим вогником в очах переклав запитання старпома хазяїнові. Той посміхнувся і швидко заговорив по-норвезьки.
— Він каже: не можна, сім’я загине. Його брат одвіз обидві сім’ї — свою і його — в Рерос, там дядько в лісництві працює. Взимку й він туди.
— Шкода, підходяща людина, — відповів кочегар. — Ну, прізвище його і адресу запишіть, добре б зустрітися після війни… А куди це ми потрапили?
— Та хай йому біс, не можу розібрати назви селища, вони її так вимовляють… — зніяковівши, признався Ільїн. — А район зветься Лоппхавет, поміж великими островами Серьо і Арньо. Це значить, на північний схід від Тромсе.
Моряки міцно потиснули руки норвежцям. Потім старпом, виконуючи спільне бажання, записав на двох аркушах паперу прізвища і адреси радянських моряків і вручив їх обом норвежцям. Старик старанно згорнув записку і довго запихав її кудись за пояс, кинувши кілька уривчастих слів.
— Він каже, що це треба добре заховати, — переклав старпом. — Якщо побачать німці, то смерть йому.
Норвежці пішли. Збуджені моряки жваво обговорювали дальший план дії.
— Що я казав? — торжествував Курганов.
— Не поспішай радіти, — буркнув Титаренко. — Може, це все липа, щоб легше нас взяти…
— А ти не каркай, вороно! — сердито обірвав кочегар. — Не може фашистська наволоч усіх людей розпаскудити. Є ще люди… Собі віриш, а інші, думаєш, гірші за тебе?
Стерновий, розгубившись від несподіваного красномовства кочегара, замовк. Ільїн, наказавши товаришам не з’являтися на палубі, вирішив оглянути судно, а головне — побачити, в якому стані стерновий привод, і обережно піднявся скрипучими сходами нагору. Дерев’яний ковпак, що прикривав люк з боку носа, заважав бачити море; зате фіорд був увесь як на долоні.
Вузький язик майже чорної води вповзав далеко всередину урвистих гір. Суворі, покраяні тріщинами скелі наступали на береги. Розкидані вздовж берега будиночки боязко тулилися біля підніжжя скель. Трохи далі, на кам’яному майданчику, височіла дивна будівля. Балюстрада з маленьких стовпчиків підтримувала кілька лускатих дерев’яних покрівель, які піднімалися одна над одною. Здавалося, що на один будинок посаджено другий, менший, а на цьому точнісінько так же сидів ще менший, з чотиригранною покрівлею, яка завершувалась загостреною башточкою з високим шпилем. Будівлю прикрашали залізні флюгери у вигляді драконових голів із роззявленою пащею і висолопленим тонким язиком.
Вражений дивною архітектурою, Ільїн довго вдивлявся, поки не розглядів невеличкі хрести. Очевидно, це була старовинна норвезька церква. Дерево почорніло від часу, і кутаста форма будівлі, що підносилася вгору, чітко вирізнялася на фоні сірих оголених скель. Голови драконів дивилися похмуро і погрозливо. Темні ялини оточували церкву, а позаду вже сідали на гори білясті, непривітні хмари. Ця північна обитель, сповнена холодного спокою, раптом навіяла на Ільїна смуток.
Ховаючись за борт, він виліз на палубу. Висота щогли йому, звиклому до пароплава, спершу здалася непропорціо-нальною. Фок-щогла мала поперечні реї і, отже, прямі паруси, бізань озброєна гіком і гафелем. Це була бригантина. Обабіч люка, з якого щойно виліз Ільїн, стояли дві лебідки для марса-фалів і брам-фалів. “Марселі розрізні з лебідками, може, впораємося”, — відзначив старпом, кваплячись пригадати свою рарусну практику, яку проходив колись у мореплавних класах. Складні переплетення тросів, які то здіймалися високо і були схожі на тонку павутину, то спадали з щогли вниз, на борти, на палубу, на бушприт, на другу щоглу, — здавалися абсолютно незбагненними. А йому, начальникові, треба буде керувати цим судном, командувати.
Ільїн скривився і глянув на море. З лівого боку бушприта, вдалині вздовж чорної тіні від скель фіорду, море було перегороджене пасмом куполоподібних, розташованих близько один до одного островів. Вони були схожі на кісточки велетенського підводного кулака, що виступали над водою. “Обійдемо мис, тримаючи правіше, тільки миль через десять ляжемо на чистий вест, — міркував далі старпом. Оснастка судна ще й досі турбувала його. — Була б це шхунка… та що завгодно, аби менше і з косою парусністю…” Він перехилився через борг і прочитав напис на носі: “Свольвер”.
Передбачення старого норвежця збулися дуже точно. Надвечір фіорд заповнився густющим туманом, ще непрогляднішим, ніж учора. Моряки вилізли нагору і раптом схопилися за гвинтівки: на палубі одна за одною почали з’являтися людські постаті. Скоро на судні стало повно людей. Норвежці неквапливо, але не гаючи жодної хвилини, обтягували такелаж, витягали, розгортали і піднімали паруси, усміхаючись до радянських моряків. Порядкував кремезний старик, неголосно покрикуючи на працюючих.
— Це старий капітан, — пояснив Ільїну знавець англійської мови, що приходив уранці.
Небезпечна робота наближалася до кінця. Кремезний капітан підійшов до Ільїна, потиснув йому руку.
— Я Оксхольм. Усе готове. Паруси поставив левентик до вітру, якрій зараз. Подме з фіорду — для такого положення рей буде бакштаг. Коли вітер рвоне з фіорду, брасопити реї буде ніколи: розклепуйте ланцюги якорів — і гайда. Стривайте, ще бом-брамселі, бом-клівери — цих парусів не ставимо. Вони попріли. Стакселі теж не всі. Замість крюйс-стеньги-стакселя ми поставили штормовий апсель.
— Дякую, — промовив Ільїн, коли зміркував, що немає бом-брамселя — паруса, який міститься на тій найжахливі-шій висоті, що вразила його в першу мить, і полегшено зітхнув.
Вітер ущух, паруси, стиха полощучись, повисли, наближався час втечі. Норвежці, витираючи піт, як і вперше мовчки, по-дружньому потискували радянським морякам руки або плескали по плечу і зникали за бортом. Курганов обняв хазяїна парусника, повторюючи йому своє прізвище, аж поки той не вимовив майже чисто: “Курганофф”.
— Вітру і щастя! — почувся з-за борту голос капітана Оксхольма. — О, вітер є, розклепуйте ланцюг. Гуд бай!
Паруси, здіймаючись в тумані над головами моряків, розправили складки. Вітер з фіорду тихо зашипів поміж снастями. Часу лишилось небагато. Кочегар озброївся заздалегідь приготовленими інструментами і почав вибивати шпильку, розклепуючи верхню змичку якірного ланцюга; механік взявся за другий. Туман глушив удари, проте вони розносилися по бухті. З гуркотом, від якого моряки аж здригнулись, якірний ланцюг упав у воду, за ним — другий. Ледь помітний поштовх пройшов по судну; повільно, майже невідчутно, воно рушило. Коли швидкість стала більша, почало нарешті діяти стерно, і саме вчасно: навіть крізь такий туман можна було помітити попереду неясні контури скелястого мису.
— Ліво руля! — тихо командував Ільїн, не знімаючи руки з штурвала.
Тупий, важкий ніс ледь чутно хлюпав об воду: хвиля стала попутною, бушприт швидко майнув ліворуч. Титаренко, прикусивши губу, закрутив штурвал у зворотний бік.
— Увалюється, притримуй! — прошепотів Ільїн, вдивляючись у сіру стіну туману, яку судно розсікало своїм бушпритом.
На щастя, вихід з фіорду був широкий. Поминувши мис, Ільїн повернув на північ, узявши до вітру. В густому тумані судно безшумно йшло у відкритий океан, покидаючи норвезький берег, де зовсім несподівано для себе радянські моряки знайшли товариську підтримку багатьох людей. Передбачення старого капітана збувалося — бригантина не зустріла нікого.
За годину вона знову лягла в бакштаг на вест і пішла значно швидше. Старпом зібрав свою нечисленну команду, оголосив, що парусну науку треба буде вивчати на ходу, і запросив поки що ознайомитись з оснасткою бригантини.
— Помізкуйте як слід, метикуйте, яким чином упоратися в разі потреби. Шлюпочні паруси всі ви знаєте, тепер освоюйте справжні. Ось, до речі, судно увалисте, отже, треба…
— …зменшити парусність на фок-щоглі, — швидко відповів Метелицин.
— Правильно! Хоч і невигідно, а доведеться брамсель згорнути: мало парусів у нас на бізані — виходить неврівно-важена парусність. До цієї справи всім нам треба братися, а я не можу відійти од стерна, поки Титаренко не призвичаїться.