— Ми вчотирьох, — обізвався механік. І моряки кинулися до лебідок.
Бригантина вийшла далеко у відкрите море; її дуже гойдало на великій хвилі. Метелицин перший досяг салінга і, намагаючись не дивитися вниз, поліз по вантах, добираючись до верхнього брам-рея. Палуба зникла в тумані, щогла тяглася далеко вниз, а брам-стеньга здавалася занадто тонкою. Чутно було, як вона потріскує в езельгофті. З кожним кренюм судна щогла описувала в повітрі дугу. Коли бригантина пірнала носом, щогла ніби провалювалася під Метелициним, і він гарячково хапався за перекладини вантів. Ще гірше було молодому морякові, коли судно піднялося на хвилю — велетенська щогла похилилась на нього, ніби хотіла вдарити, ноги гойднулися вперед, і він повис над палубою вниз спиною. Чоло Метелицина вкрилося потом, моряка трохи нудило на незвичній висоті. Але він швидко освоївся і зміг роздивитися проводку снастей — гітових, топенантів і горденів.
Спільними зусиллями на кофель-планках біля бортів судна розшукали ходові кінці цих снастей — правих і лівих. Навалившись животами на парус і упершись ногами в хисткі, наче розгойдана колиска, перти, “парові мореплавці” впоралися з незвичайним завданням. Незважаючи на темряву, брамсель згорнули.
Вітер став дужчий і почав заходити, але екіпаж бригантини вже трохи призвичаївся до снастей. Реї обрасопили як слід, парусність урівноважилась, і старе судно бігло морем із швидкістю десяти вузлів. Єдине, що бентежило моряків, — це сильний скрип і тріск, що чулися десь у глибині судна.
— Чи це завжди так на парусниках? — дивувався Метелицин, звертаючись до старпома. — Хлопці турбуються, коли б не розвалилася наша посудина.
— Не знаю. Мені теж здається, що тут не все гаразд. Вода в трюмі не прибуває?
— Тече потроху, але що то за теча: двома помпами покачали — й сухо.
— Спущусь-но я сам, — вирішив Ільїн, — а ви тут побудьте.
Взявши ліхтар, який залишили їм норвежці, старпом спустився в трюм, ступаючи по вкритих водою хитких дошках, покладених поверх баласту. Сильний тріск сповнював задушливий простір трюму, заглушаючи шум моря, що билося об дерев’яні борти. Походивши по трюму, старпом з’ясував, що тріскотить майже весь корпус бригантини, а оглушливий скрип іде від щогл судна. Ільїн постояв і повернувся на палубу.
— Негаразд, звичайно, — відповів він на помічникове запитання. — Біс його знає, посудина розхиталася, та й наш стоячий такелаж, мабуть, не завадило б ще раз обтягти.
— Ніч як сажа, де вже тут до цього братися з одним ліхтарем?
— Усе ж таки спробуйте.
— Зараз приступимо.
— Ліхтар захопіть!
— А хіба він вам біля компаса не потрібен?
— Ой морячок! — засміявся Ільїн. — На компас і не глянув! Куди вітер, туди й ми, тільки б швидше відійти якнайдалі. Хіба не все одно — вест, зюйд-вест чи норд-вест? Побачення з англійцями у нас, на жаль, не призначене. Ви, мабуть, хотіли б за всіма морськими правилами, в бейдевінд, а переміною галсів? А як ви, друже, вчотирьох упораєтеся з такою парусністю? Ото ж бо. Кишеньковий світний компас є, і добре… Чорт, як курити хочеться.
Протягом цієї ночі Ільїн і стерновий чуйно прислухалися до звучання вітру в парусах. Як тільки шум вітру ставав дужчий і дзвінкіший, обидва моряки вже знали, що судно кинулося до вітру. Сильний опір штурвального колеса негайно сигналізував про те саме. Для інших чотирьох ніч минула в безперервній тяганині з парусами. Руки моряків, звичні до зовсім іншої роботи, боліли, а на долонях повискакували пухирі.
Вранці судно опинилося в розбурханому морі. Вітер послабшав, але великі хвилі весь час зростали, кидаючи бригантину, мов тріску. Хід судна став нерівний, паруси важко лопотіли, коли бригантина судорожно пірнала. Тріск і скрипіння подужчали, здавалося, що дошки палуби вібрують і гнуться під ногами.
— Розвалиться наша посудина, слово честі!.. Он вода стала прибувати помітніше, — бурчав механік.
— Чого ви боїтесь, Матвію Миколайовичу? — невпевнено зауважив Метелицин. — Поки що прямо здорово…
— “Марсофлот” цей не до душі мені, не розуміюсь я на цьому ділі. А коли не розумієш, почуваєш себе не зовсім добре… як і ви, любий Вітю. — І механік поблажливо поплескав Метелицина по плечу.
Той спалахнув і відкрив рота, щоб заперечити, але в цю мить почувся різкий, сухий тріск і оглушливі удари — розірваний одразу в кількох місцях фок бив по щоглі і штагах. Величезні клапті парусини обкручувалися навколо снастей, лупцюючи моряків, які кинулися до паруса. Чегодаєпа так ударило по обличчю, що він упав на палубу.
— Ножем, ножем ріжте гордені! — закричав знизу старпом.
Порада була дуже вчасною. З-під рея шугонули вгору білі килими-самольоти, чіпляючись за штаги, наче не бажаючи розлучатися з судном, і полетіли, кружляючи і зникаючи за валами, що здіймалися перед парусником.
Нові парусні матроси на чолі з “боцманом” Метелициним збентежено стали перед старпомом.
— Ви тут ні при чому, — похмуро сказав він, — паруси, мабуть, дуже попріли.
За три години гарцювання по хвилях бригантина втратила ще три паруси — бізань-гаф-топсель, форстаксель і верхній марсель: то лопалися снасті, то рвалася перегнила парусина.
А хвилі все більшали, сунули на судно, гальмуючи й без того сповільнений хід.
— Коли б шторм не розгулявся! — кричав старпом своєму помічникові крізь скрип і тріск щогл та снастей. — Шкода, барометра в нас немає. Давайте задраїмо люки якнайпильніше, закладемо румпельталі!
— А з парусами як? — тривожно запитав Метелицин.
— З парусами? — спроквола промовив старпом. — Зараз. Давайте поміркуємо… Більше як половини парусів уже немає, але треба, треба…
— Може, бізань згорнути, — обережно підказав помічник.
— Бізань само собою. Тоді в нас на бізань-щоглі залишиться тільки оцей скісний парус, який рухається по бізань-штагу, як його той парусний спец називав — апсель. Він сказав, що це спеціально штормовий. Клівери, звичайно, доведеться згорнути, але на фок-щоглі в нас залишиться єдиний парус і здоровенний — нижній марсель. Доведеться залишити, тільки глухі рифи взяти. Стривай, ще, здається, спускають на палубу верхні реї та гафель — оце треба зробити. Мабуть, і все. Починайте з парусів. Ви гадаєте, щось іще? — запитав Ільїн, помітивши, що помічник наче зам’явся.
— Ні, що ви, Антоне Петровичу, але… Як цей марсель глухо зарифити, і що означає — глухо?
Ільїн пояснив Метелицину, сам дивуючись, як могли так довго зберігатися в пам’яті всі ці деталі прямого парусного озброєння. А моряки вже поралися біля бортів, підтягували риф-талі і гордені, потім полізли на рей. Площина величезного паруса дуже зменшилася. Моряки тягли ще і, зменшивши її до краю, почали прив’язувати риф-сезені.
— Поплавати б отак місяців два — хвацькими парусниками були б! — сказав Ільїн Титаренкові, що знову став до стерна після короткого перепочинку.
Українець ствердно кивнув головою, стежачи за гігантським валом, який, сталево поблискуючи, грізно здіймався праворуч.
Склавши свої крила, бригантина скидалася тепер на великого пошарпаного птаха. Небо закривали густі хмари. Вітер то слабшав, то налітав поривами, несучи здалеку ніби хор глухих зойків, у який час від часу вривалися пронизливі звуки труб.
Якесь важке, лиховісне очарування було в голосі наростаючого шторму. Велетенська його сила ладна була ринути на стару бригантину, що борсалася серед хвиль, і шестеро моряків відчули себе такими ж одинокими, як тоді, коли залишали свій тонучий “Котлас”.
Море шаленіло. Величезні вали, згори донизу вкриті піною, здіймалися на десятиметрову височінь. Вітер ревів, обламував гребені, і піна, схожа на розкуйовджені сиві патли, летіла за ним. Здавалося, кожен велетенський вал, здіймаючись з моря, простягав свої довгі руки назустріч судну. Всі звуки моря злилися в безугавний важкий грім, якому вторило ревіння вітру.
Бригантина під єдиним уцілілим марселем мчала на фордевінд. Скрип судна, голоси людей потонули в оглушливому гуркоті шторму. Щогли, здавалося, безшумно розгойдувались і гнулися в своїх гніздах, здавалося, вони от-от упадуть на палубу. Бушприт то опускався вниз, ніби збирався врізатись у прямовисну водяну стіну над глибоким урвищем між двома хвилями, то намагався простромити важкі бурі хмари. По палубі мчала, кружляючи, запінена вода, бурхаючи водоспадом із шканців. Іноді передня частина судна зникала, відрізана стіною піни, що хлюпала поперек палуби, або велетенський вал обрушувався своєю верхівкою, наздогнавши втікаючий парусник. Тоді, чіпляючись з усіх сил за поручні, зігнувшись, затамувавши подих, моряки відчували, як осідає під ними судно, придавлене багатотонною вагою, і нарешті рвучко, ніби зібравши останні сили, випростується, скидаючи з себе гнучкі щупальця моря, які, звиваючись і пінячись, знову зникають за бортом.