— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, тільки-но той з’явився на палубі.
— Мабуть, пора.
— А ти не боїшся?
— Чого?
— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…
— Ні, його багато разів перевірено, випробувано. Спускай сміливо, та швидше…
Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель ще довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне “око” не досягло нарешті потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команду передавали на палубу, до лебідок.
Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганешин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч од екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилася чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані мало незвичайний вигляд. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в йеї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого “ока”, обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.
Маніпулюючи різними регуляторами, Ганешин змінював межу чіткого зображення, одночасно повільно повертаючи прилад, і відповідно змінювалося зображення на екрані. Спершу вдалині з’явилася чорна стіна, яка поступово в сильному світлі прожектора набувала червоного відтінку, потім у ній почали прояснюватися деталі: величезна скісна тріщина, опуклий виступ… Але в цю мить телевізор повернувся, і похмурі скелі зникли в сяючій блакиті, яка освітлювала екран. У глибині екрана виникли туманні гострі зубці; наближаючись, вони ставали чіткіші, виразніші, але основа їхня губилася в синьо-чорній темряві заднього плану.
— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.
Високі зубці підводного кам’янистого пасма були похмурі і ледь вирізнялися серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу, який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.
Батисфери ніде не було. “Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!” Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткі. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.
— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, отже, вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Тепер найголовніше — подивимося, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.
Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав, то спалахував знову. Присутні розуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран лишався чорний. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше, і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.
— Живі! Передайте на “Ріковері”, нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час сине світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони кажуть… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук.
— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.
— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — “Не можемо зрозуміти, як…” Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.
Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, що вживаються заходи для їхнього порятунку.
Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, вигуки в мегафон, шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям у батисфері лишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали зусиль, щоб їх урятувати.
Перемога надійшла непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускалися з “Ріковері” за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок “Аметиста”, і в ту ж мить машиніст на лебідці “Ріковері” переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.
Трос витримав. У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка привернула тепер лебідка “Ріковері”, яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин лишилося до вирішальної миті: “Не встигнемо, задихнуться…”
Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на “стоп”.
— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.
Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивлялися за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.
Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…