Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали розбиті щитки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватися про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі лишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.
Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала стати ближче.
Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше, ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібною швидкістю.
Сергієвський намагався заспокоїти себе, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода заважала визначити місце літака: область циклону позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок було більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!
Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од правильного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.
Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.
Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалося, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!
Те, що земля не з’являлася, здавалося неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали своєї жертви — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.
Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.
— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, ми повинні побачити землю.
Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала й ширшала. Ось її верхній край став нерівний — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.
Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо, маяк.
Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи очей від свого командира. Зліва берег завертав у глиб суходолу і відхилявся на захід. Літак перелетів через гребенястий, довгий, вкритий пальмами мис, і в цю мить раптом стало тихо. Мотори спинилися. Тільки крайній лівий ще зробив кілька ривків, схожих на постріли, перед крилами замахали лопаті пропелерів, наче попереджаючи, що вони вже більше не можуть тримати корабель в повітрі.
— Стрибати по черзі через ліві двері. Ємельянов, командуй! — наказав Сергієвський, штовхнув штурвал уперед і повів важку машину вниз по похилій лінії, намагаючись розтягти спуск і в той же час уникнути згубної втрати швидкості.
Серед грізної тиші опускався літак. Він похитнувся. Справа здійнялися вгору зелені вершини гір. Ще трохи — і блискуче металеве тіло красивого птаха сплющиться, розлетиться на безформні шматки разом з понівеченими трупами льотчиків. Але екіпаж літака мовчав, затамувавши подих, не наважуючись розлучитися з прекрасною машиною, сподіваючись на майстерність пілота. А Сергієвський, віддавши наказ, уже не думав про людей, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб зберегти літак і вантаж. Дві-три секунди — земля наближалася… Та раптом пілот помітив невеличку спокійну бухту, одгороджену від ударів прибою зарослими лісом виступами берега. Блискавкою майнуло рішення: поворот, ще крутіший нахил літака вниз — і земля помчала назустріч…
Сергієвський різко рвонув штурвал на себе, осадив величезну машину, як слухняного коня. Не випускаючи шасі, літак зачепився за низенький лісок на виступі берега; затріскотіли зламані дерева, впали з гуркотом. Знесилений срібний птах підім’яв дерева, як траву, і важко плюхнувся у воду, здійнявши стовпи бризок. Пробігши сотні півтори метрів, він зупинився майже біля самісінького протилежного берега. В останню мить Сергієвський встиг випустити шасі, використовуючи найменшу можливість, щоб затримати інерцію важкого корабля. Маневр удався: велетенська машина лягла на прозору блакитну воду, трохи накренившись на праве крило.
Літак ще погойдувався і здригався, коли льотчики вилізли на крило. Мов кам’яна гора звалилася з плечей Сергієвського. Він випростався, радіючи сліпучому сонцю, ласкавій воді та буйній тропічній зелені. Літак упирався колесами шасі в тверде піщане дно, глибина в тому місці, де він зупинився, не перевищувала трьох метрів. Герметична кабіна не пропускала води, а носова пробоїна була вище рівня осадки літака.
— З прибуттям, товариші! — весело промовив Сергієвський. — Правда, не зовсім на місце призначення, та це не біда. Могло бути гірше. Тепер ми десь у Флоріді…
Спека, химерні форми небачених рослин свідчили про те, що це далекий південь.
Усе, що сталося протягом останньої доби, здавалось якимсь примарним сном.
— Ну, робінзони, ще раз оглянемо літак і трохи поспимо. Раджу роздягтись, а то зваримося в комбінезонах.
Порадившись з механіком і другим пілотом, Сергієвський вирішив після відпочинку підперти хвостову частину і праве крило якимись стояками, щоб машина не загрузла в ґрунті під час відпливу.
Полуденне сонце нагріло літак, сліпуче відбиваючись од його полірованої поверхні. Льотчики повилазили, віддихуючись, назовні. Поранений радист почував себе краще. Його зручно влаштували, вийнявши двоє вікон, щоб створити освіжаючий протяг.
Льотчики розгорнули складаний гумовий човен: треба було дістатися до берега і знайти там підпорки для машин. Сергієвський залишив одного стрільця чергувати в літаку і, зійшовши на верхню частину лівого крила, оглянув бухту, вибираючи найбільш підхожі дерева.
Бухта мала серцевидний контур. Посередині берегового виступу височіла стрімка скеля, на якій росли тонкі, зігнуті пальми. Мис, що виднівся праворуч і нагадував собою кіготь, поріс перистими деревами, поспіль вкритими білими квітами. Мис перетинала широка дорога, яку проклав літак. Увагу Сергієвського привернули зламані верхівки, вивернуті з корінням дерева, нагромаджені біля самої води покалічені, розчахнуті стовбури. “Чимало матеріалу для стояків заготовили”, — посміхнувшись, подумав льотчик. Деякі уламки дерев були відкинуті далеко в глиб бухти — настільки сильним був удар літака, настільки міцним його корпус.