І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, – маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!
РОЗДІЛ XIV. СТАЛЬНІ ДВЕРІ
Двадцять днів перевертався у вологій темряві автоматичний гірський прохідникробот, поки йому вдалося розібрати завал в десятки тисяч тонн і закріпити обвалені склепіння. Дорога в печеру стала доступною. Лишалося тільки перевірити безпечність її. Візкироботи, які рухалися за допомогою гусениць і архімедового гвинта, безшумно ковзнули вниз. Прилади повідомляли через кожні сто метрів просування про склад повітря, температуру і вологість. Спритно обходячії перешкоди, візки опустились на глибину чотириста метрів. Тоді Веда Конг з групою співробітників проникла в заповідну печеру. Дев’яносто років тому, під час розвідки підземних вод, серед вапняків та пісковиків аж ніяк не рудоносного характеру індикатори раптом відзначили велику кількість металу. Незабаром з’ясувалося, що місцевість відповідає описам розташування легендарної старовинної печери ДенОфКуль, що зниклою мовою означало «Притулок культури». При загрозі страшної війни народи, які вважали себе найпередовішими в науці і культурі, сховали в печері скарби своєї цивілізації. У ті далекі часи секретність і таємність були дуже поширені…
Веда хвилювалася не менше, ніж наймолодша її співробітниця, коли спустилася вниз по мокрій червоній глині, що вкривала долівку похилого ходу.
Уява малювала величезні зали з герметичними сейфами фільмотек, креслень, карт, шафи з котушками магнітофонних записів або стрічками пам’ятних машин, полиці з зразками хімічних сполук, сплавів та ліків. Чучела давно вимерлих тварин у непроникних для вологи й повітря прозорих вітринах, препарати рослин, кістяки, зібрані з закам’янілих кісток вимерлого населення планети. Далі ввижалися силіколові пластини з залитими в них картинами найелаветніших художників, цілі галереї скульптур прекрасних представників людства, його видатних діячів, майстерно зображених тварин… Моделі знаменитих споруд, написи про визначні події, увічнені в камені й металі…
Замріяна Веда Конг зайшла в гігантську печеру площею близько трьохчотирьох тисяч квадратних метрів. Скеля, що входила в темряву, випиналася крутим склепінням, з якого звисали довгі сталактити[56], що виблискували в електричному світлі. Зал справді був величним. Втілюючи думки Веди в реальність, у нішах стін, які мали безліч ребер і виступів вапнякових напливів, виднілися машини і шафи. Археологи з радісними вигуками розійшлися по периметру підземного залу. Багато машин, що стояли в нішах і подекуди ще зберегли блиск скла й лакової поліровки, виявились екіпажами, які так подобались людям далекого минулого і в еру Роз’єднаного Світу вважалися вершиною технічного гепія людства. Тоді чомусь будували дуже багато машин, що перевозили на своїх м’яких сидіннях лише по кілька чоловік. Конструкція машин досягла витонченості, механізми керування й руху були дотепними, але в усьому іншому такі машини здавалися величезним безглуздям. Сотнями тисяч вони снували по вулицях міст і дорогах, перевозячи туди й сюди людей, які чомусь працювали далеко від свого житла і щодня квапилися вчасно прийти на роботу й повернутись назад. Цими машинами небезпечно було керувати, вони вбивали величезну кількість людей, спалювали мільярди тонн дорогоцінних запасів органічних речовин, накопичених у геологічному минулому планети, отруювали атмосферу вуглекислотою. Археологи епохи Кільця розчарувались, побачивши, що цим дивовижним екіпажам відведено так багато місця в печері.
Але на низьких платформах височіли потужніші поршневі двигуни, електричні мотори, реактивні, турбінні, ядерні. У скляних вітринах, під товстим шаром вапнякових напливів, стояли вертикальними рядами прилади – можливо, телеприймачі, фотокамери, лічильні машини чи інші апарати подібного призначення. Цей музей маниш, які частково розсипалися на іржавий порох, а частково добре збереглися, був великою історичною цінністю, оскільки проливав світло на рівень техніки давніх часів, більша частина історичних документів якого зникла у воєнних і політичних пертурбаціях.
Віддана помічниця Міїко Ейгоро, яка знову проміняла улюблене море на вогкість і темряву підземелля, помітила в кінці залу, за товстим вапняковим стовпом, чорний отвір проходу. Стовп був кістяком машини, а біля його підніжжя лежала купа пластмасового пороху – залишки щита, який колись замикав прохід. Просуваючись крок за кроком уздовж червоних кабелів розвідувальних повзуніввізків, археологи проникли в другу печеру, майже на одному рівні з цією, наповнену рядами герметичних шаф із скла й металу. Довгий напис англійською мовою великими буквами оперізував стрімкі, подекуди осипані стіни. Веда не могла утриматись, щоб нашвидку не розшифрувати цей напис.
56
Сталактити –