З типовою для стародавнього індивідуалізму похвальбою будівники сховища заявляли потомкам, що вони досягли вершини знання і зберігають тут для майбутнього свої гігантські досягнення.
Міїко презирливо знизала плечима:
– З одного напису можна визначити, що печера «Притулок культури» належить до кінця ЕРС, останніх років існування старої форми суспільства. Настільки характерна для них нерозумна впевненість у вічному і незмінному існуванні своєї західної цивілізації, своєї мови, звичаїв, моралі і величності так званої білої людини. Я ненавиджу цю цивілізацію!
– Ви уявляєте минуле яскраво, але однобічно, Міїко. Мені ввижаються крізь похмурі риси кістяка омертвілого капіталізму ті, хто боровся за майбутнє. Їхнє майбутнє – наше сучасне. Я бачу силусиленну жінок і чоловіків, які шукали світла у вузькому, небагатому житті, добрих настільки, щоб допомагати іншим, і сильних настільки, щоб не озлобитися в моральній задусі навколишнього світу. І хоробрих, до нестями хоробрих!..
– Ті, хто ховав тут свою культуру, не були такі, – заперечила Міїко. – Дивіться, тут зібрано тільки предмети техніки. Ті люди чванилися технікою, не звертаючи уваги на зростаючу моральну і емоційну здичавілість. Вони з презирством ставилися до минулого і не бачили майбутнього!
Веда подумала, що Міїко має рацію. Життя творців сховища було б легшим, якби вони вміли узгоджувати досягнуте з тим, що ще зоставалося зробити для справжньої перебудови світу й суспільства. Тоді їхня засмічена, закурена планета з вирубаними лісами, закидана папером і битим склом, цеглою та іржавим залізом, була б перед нами як на долоні. Вони, предки, краще зрозуміли б, що ще робити, і перестали б засліплювати себе самовихвалянням.
У третій зал вів вузький колодязь, що спускався прямовисно на тридцять два метри. Вирядивши Міїко з двома помічниками по гаммаапарат для просвічування шаф, Веда заходилась оглядати третю печеру, без напливів вапняку та намивів глини. Низькі, прямокутні вітрини з литого скла тільки запотіли від вологи, що проникла всередину. Припавши до шибок, археологи розглядали вигадливі вироби з золота й платини, оздоблені коштовним камінням.
Судячи з виробів, ці старовинні реліквії збирали в епоху, коли люди ще не позбулися первісної звички вважати старе ціннішим, ніж нове. Веда, як і тоді, коли читала напис, відчула прикрість від безглуздої самовпевненості людей, які вважали, що їхнє розуміння цінності і їхні смаки пройдуть незмінними через десятки століть і далекі нащадки вважатимуть їх за канон.
Далекий кінець печери переходив у високий і прямий коридор, що похило спускався на невідому глибину. Лічильники розвідувальних повзунівроботів показували на початку коридора триста чотири метри від поверхні. Широкі тріщини розсікали низькі склепіння на окремі гігантські плити вапняку вагою, мабуть, по кілька тисяч тонн. Веда відчула тривогу. Досвід вивчення багатьох підземель підказував молодій жінці, що громаддя порід біля підніжжя гірського хребта перебуває в нестійкій рівновазі. Можливо, там сталися зсуви від землетрусів або від того, що хребти взагалі піднялися; протягом століть, які минули з часу утворення сховища, вони виросли метрів на п’ятдесят. Закріпити це страшенне громаддя звичайна археологічна експедиція не могла. Тільки важлива для економіки планети мета виправдала б такі великі зусилля.
Разом з тим історичні таємниці, заховані в глибокій печері, могли мати і технічну цінність, наприклад, забуті, але корисні для сучасності винаходи.
Відмовитись од дальшого дослідження було б мудрою обережністю. Але чому вчений повинен так обережно ставитись до власної особи, коли мільйони людей виконують рисковані роботи і досліди, коли Дар Вітер з товаришами працює на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів над Землею, а Ерг Ноор готується до подорожі, не сподіваючись повернутися! Обидва ці чоловіки, яких так поважає Веда, не відступили б… Що ж, не відступить і вона…
Запасні батареї, електронний знімальний апарат, два кисневі прилади… Вони підуть удвох з безстрашною Міїко, лишивши товаришів вивчати третій зал.
Веда Конг порадила своїм співробітникам трохи попоїсти.