Астронавігатор пересунув рукоятку далі. Крізь зелену вихрову стіну вже виднівся скеровуючий промінь – сіруватий потік Кчасток.[17] Ще рух, і вздовж сірого променя прорізалася сліпуча фіолетова блискавкасигнал, що анамезон почав нестримно витікати. Весь корпус зорельота відгукнувся майже нечутною, але нестерпною високочастотною вібрацією…
Ерг Ноор, прийнявши необхідну дозу їжі, лежав у напівсні під невимовно приємним електромасажем нервової системи. Поволі зникала пелена забуття, яка ще огортала мозок і тіло. Пробуджувальна мелодія лунала мажорніше, у частоті ритму, що наростала…
Зненацька щось зловісне вдерлося зовні, перервало радість пробудження від дев’яностоденного сну. Ерг Ноор усвідомив, що він – начальник експедиції, і почав відчайдушно боротися з собою, намагаючись повернути собі нормальний стан. Нарешті він збагнув, що анамезонні двигуни швидко гальмують зореліт – виходить, щось трапилося. Він спробував підвестись. Але тіло ще не слухалося, ноги підломились, і він мішком упав на підлогу своєї каюти. Згодом йому пощастило проповзти до дверей, відчинити їх. Свідомість пробивалася крізь туман сну – в коридорі Ерг Ноор став навкарачки і ввалився в центральний пост.
Люди, що вп’ялися очима в екрани й циферблати, злякано озирнулись і підбігли до начальника. Той, не маючи сили підвестися, вимовив:
– Екрани, передні… переключіть на інфрачервону… зупиніть… мотори!
Боразонові циліндри погасли одночасно із затихлою вібрацією корпусу. На правому передньому екрані з’явилась велетенська зірка, що випромінювала тьмяне червонокоричневе світло. На мить всі заціпеніли, не відводячи очей од величезного диска, що виринув з темряви прямо перед носом корабля.
– От дурень! – з гіркотою вигукнув Пел Лін. – Я був певен, що ми біля темної хмари! А це…
– Залізна зірка! – з жахом вигукнула Інгрід Дітра. Ерг Ноор, тримаючись за спинку крісла, підвівся з підлоги.
– Так, це залізна зірка, – повільно сказав він, – жах астрольотчиків!
Ніхто й не підозрівав, що вона може бути в цьому районі, всі дивилися на нього із страхом і надією.
– Я думав тільки про хмару, – тихо й винувато мовив Пел Лін.
– Темна хмара з такою силою гравітації повинна всередині складатись із твердих, порівняно великих часток, і «Тантра» вже загинула б. Уникнути зіткнення в такому рої неможливо, – тихо й твердо сказав начальник.
– Але різкі зміни напруження поля, якісь завихрення? Хіба це не точна вказівка на хмару?
– Або на те, що в зірки є планета; може, не одна…
Астронавігатор так закусив губу, що виступила кров. Начальник підбадьорливо кивнув головою і сам натиснув кнопки пробудження.
– Швидше зведення спостережень! Обчислимо ізограви!
Зореліт знову похитнувся. В екрані з колосальною швидкістю мелькнуло щось неймовірно велике, промчало назад і зникло.
– Ось і відповідь… Обігнали планету. Швидше, швидше до роботи! – Погляд начальника впав на лічильники пального. Він хотів щось сказати і замовк.
РОЗДІЛ ІІ. ЕПСИЛОН ТУКАНА
Пролунав тихий скляний дзвін. На прозорій перегородці заіскрилися різноколірні бліки. Завідуючий зовнішніми станціями Великого Кільця Дар Вітер стежив за світлом Спіральної Дороги. Її гігантська дуга вигиналась у висоті, прокреслюючи понад краєм моря матовожовту смугу відображення. Не відводячи од неї погляду, Дар Вітер простягнув руку й переставив важельок на Р – роздуми не закінчилися. Сьогодні в житті цієї людини відбувалася велика переміна. Ранком з житлового пояса південної півкулі прибув його наступник Мвен Мас, обраний Радою Зореплавання. Останню передачу по Кільцю вони проведуть разом, а потім… Ось те «потім» і лишалося ще не вирішеним. Шість років він витримував свою роботу, що вимагала неймовірного напруження; для цієї роботи брали людей виняткових здібностей, з чудовою пам’яттю і широкими, енциклопедичними знаннями. Коли із зловісною впертістю почали повторюватись приступи байдужості до роботи й життя – одне з найважчих захворювань людини, – Евда Наль, відомий психіатр, оглянула його. Випробуваний давній засіб – музика сумних акордів у пронизаній заспокійливими хвилями кімнаті блакитних снів – не допоміг. Лишилося тільки змінити рід діяльності й лікуватися фізичною працею там, де потрібна була ще повсякденна і щогодинна робота м’язів. Його любий друг – історик Веда Конг – учора запропонувала працювати в неї розкопником. На археологічних розкопках машини не могли виконувати всю роботу – останній етап завершували люди. Добровольців не бракувало, але Веда обіцяла йому тривалу поїздку в стародавніх степах, на лоні природи.