– А Евда Наль не приїде сюди?
– Ні, не зможе.
– Багато хто буде засмучений. Веда дуже любить Евду, а Чара просто віддана їй. Ви пам’ятаєте Чару?
– Це така… схожа на пантеру?..
Дар Вітер підняв руки, удавано обурюючись.
– Цінитель жіночої краси! А втім, я щоразу повторюю помилку, на яку страждали люди минулого, що нічогісінько не розуміли в законах психофізіології та спадковості. Завжди хочу бачити в інших усе таким, як я розумію і почуваю.
– Евда, як і всі на планеті, – не підтримав самопокаяння Рен Боз, – стежитиме за вильотом.
Фізик показав на ряди високих триніжок з камерами для білого, інфрачервоного і ультрафіолетового прийому, що півкільцем розмістилися навколо зорельота. Різні групи променів спектра в кольоровому зображенні змушували екран дихати справжнім теплом і життям так само, як обертонні діафрагми[58] знищували металічний відзвук у передачі голосу.
Дар Вітер подивився на північ, звідки, важко перевалюючись, сунули перевантажені людьми автоматичні електробуси. З першої машини вискочила і бігла, плутаючись у траві, Веда Конг. Вона з розгону кинулась на широкі груди Дар Вітра так, що її довгі, заплетені по боках голови і спущені коси злетіли йому на спину.
Дар Вітер легенько відштовхнув Веду, вдивляючись у безмірно дороге обличчя з відтінком чогось нового, чого надавала їй, очевидно, незвичайна зачіска.
– Я грала для дитячого фільму північну королеву Темних століть і ледве встигла переодягнутися, – пояснила, трохи задихавшись, молода жінка. – Не лишилося часу змінити зачіску.
Дар Вітер уявив її в довгому облягаючому парчевому платті, в золотій короні з синім камінням, з попелястими косами нижче колін, з відважним поглядом сірих очей – і радісно посміхнувся.
– Корона була?
– Була. Ще й яка! – Веда окреслила пальцем у повітрі контур широкого кільця з великими зубцями у вигляді трилисника.
– Я побачу?
– Сьогодні ж. Я попрошу їх показати тобі фільм.
Дар Вітер зібрався спитати про таємничих «їх», але Веда вітала серйозного фізика. Той посміхнувся наївно і щиро.
– Де ж герої Ахернара? – Рен Боз оглянув ще безлюдне поле навколо зорельота.
– Там! – Веда показала на будівлю у вигляді шатра з пластин фісташковомолочного скла з сріблястими ажурними ребрами зовнішніх балок – головний зал космопорту.
– То ходімо.
– Ми – зайві, – твердо сказала Веда. – Вони дивляться прощальний привіт Землі. Ходімо до «Лебедя».
Чоловіки підкорилися.
Ідучи поруч з Дар Вітром, Веда тихенько спитала:
– У мене не дуже дурненький вигляд з цією старовинною зачіскою? Я могла б…
– Не треба. Чарівний контраст з сучасним одягом – коси довші від спідниці! Хай буде так!
– Скоряюся, мій Вітре! – шепнула Веда магічні слова, що примусили забитися його серце, його бліді щоки трохи порожевіли.
Сотні людей не кваплячись прямували до корабля. Люди посміхалися до Веди або вітали її піднятою рукою значно частіше, ніж Дар Вітра чи Рен Боза.
– Ви популярні, Ведо, – зауважив Рен Боз. – Що це – праця історика чи ваша горезвісна краса?
– Не це і не те. Повсякчасне і широке спілкування з людьми за родом праці і громадських занять. Ви з Вітром то замикаєтесь у надрах лабораторій, то залишаєтесь на самоті для напруженої нічної праці. Ви робите для людства значно більше, і ваша робота вагоміша, ніж моя, але тільки в одному, не найближчому для серця, напрямі. Чара Нанді і Евда Наль більш відомі, ніж я…
– Знову закид нашій технічній цивілізації? – весело дорікнув Дар Вітер.
– Не нашій, а пережиткам колишніх фатальних помилок. Ще тисячоліття тому наші предки знали, що мистецтво і з ним розвиток почуттів людини не менш важливі для суспільства, ніж наука.
– В розумінні взаємин між людьми? – спитав зацікавлений фізик.
– Так!
– Якийсь давній мудрець сказав, що найважче на Землі – це зберігати радість, – докинув Дар Вітер. – Дивіться, ось іще вірний спільник Веди!
Прямо до них ішов легким і широким кроком Мвен Мас, привертаючи загальну увагу своїм велетенським зростом.
– Кінчився танець Чари, – догадалась Веда. – Скоро з’явиться і екіпаж «Лебедя».
– Я б на їхньому місці йшов сюди пішки і якомога повільніше, – раптом сказав Дар Вітер.
– Ти почав хвилюватися? – Веда взяла його під руку.
– Звичайно. Для мене болісно думати, що вони полетять назавжди і цей корабель я більше не побачу. Щось всередині у мене протестує проти цієї невідворотної приреченості. Можливо, тому, що там будуть близькі для мене люди.
58
Обертонні діафрагми –