Справжній флот вантажних пароплавів і вітрильників безперервно курсував між Францією, Англією, Німеччиною, Португалією, Італією та Азорськими островами, між Америкою і Бермудськими островами, постачаючи будівництва матеріалами й робочою силою.
В океані плавало четверо суден синдикату з найвидатнішими вченими (переважно німцями та французами) на борту, які на тридцятимильній ширині провадили виміри й здійснювали контроль глибин над кривою тунелю, спроектованою на основі океанографічних даних.
З усіх станцій, будівництв, пароплавів, промислових центрів день і ніч тяглися невидимі нитки до будівлі Тунельного синдикату на розі Бродвею і Уолл-стріт, а звідси в одні-однісінькі руки — в Алланові руки.
За кілька тижнів напруженої роботи Аллан пустив у дію величезну машину. В його справу втягувався уже весь світ. Його ім'я, донедавна ще нікому не відоме, світилося над людством, як метеор. Ним цікавилися тисячі газет і журналів, і через деякий час на земній кулі не було жодного читача, який би не знав з усіма подробицями Алланової біографії.
Але ця біографія була аж ніяк не буденна. З десяти до тринадцяти років Аллан належав до армії невідомих мільйонів, які проводять життя під землею і про яких ніхто не думає.
Аллан народився в західному вугільному районі, і перше, що вкарбувалося йому в пам'ять, був вогонь. Уночі в небо, куди не глянь, здіймалися вогненні омахи, ніби обняті полум'ям голови велетенських чудовиськ, що намагалися злякати Мака. Навпроти височіли доменні печі, і вогонь вихоплювався з них, немов розпечена гора, а червоні від полум'я люди з усіх боків спрямовували на нього водяні струмені, поки все зникало у великій хмарі білої пари.
У повітрі стояв дим і чад, ревли заводські гудки, дощем сипалася сажа, а вночі все небо іноді яскраво палахкотіло.
На вулицях люди завжди ходили між закіптюжених цегляних будинків гуртами. Гуртами з'являлися, гуртами зникали. Обличчя в них всякчас були чорні, і навіть у неділю в кутиках їхніх очей виднілася вугільна пилюка. В усіх розмовах незмінно чулися ті самі слова: «Дядько Том».
Батько й Фред, Маків брат, працювали, як і весь світ довкола, на шахті «Дядько Том». На вулиці, де ріс Мак, майже завжди стояло чорне, блискуче болото. Неподалік протікала мілка річечка. Ріденька трава на її берегах була не зелена, а чорна. Вода в річечці була каламутна, і по ній звичайно пливли масні плями, що переливалися всіма кольорами. Відразу за річечкою починалися довгі ряди коксових печей, а далі бовваніли чорні залізні й дерев'яні помости, по яких безупинно котилися невеликі вагонетки. Та найдужче малого Мака вабило величезне, справжнє колесо, що висіло в повітрі. Те колесо часом на мить зупинялося, а тоді знов починало хурчати; воно крутилося так швидко, що навіть не видно було шпиць. Та раптом їх знову ставало видно, те колесо в небі оберталося все повільніше й нарешті завмирало! А тоді знов починало хурчати.
Коли Макові пішов п'ятий рік, Фред та інші хлопчаки-коногони відкрили йому одну таємницю: як, не маючи в кишені жодного цента, заробляти гроші. Можна було продавати квіти, відчиняти дверцята автомобілів, подавати упущені ненароком тростини, підкликати машини, збирати у трамваях газети й знов їх продавати. Мак із запалом взявся до роботи в «Сіті». Все до цента він віддавав Фредові, а за це йому дозволяли ходити в неділю з коногонами в «saloons» [27]. Мак був саме в тому віці, коли спритні хлопці цілий день катаються й не платять за це жодного цента. Він паразитував на всьому, що котилося й рухало його вперед. Згодом Мак розширив свою діяльність і почав працювати самостійно. Він збирав на новобудовах порожні пляшки з-під пива й здавав їх, кажучи: «Це батько мене послав».
Але Мака спіймали, безжалісно набили, і на цьому його бурхливій діяльності настав край.
Коли Макові пішов восьмий рік, він дістав від батька сірого картуза й здоровенні чоботи, які доти носив Фред. Ті чоботи були такі великі, що Мак, тріпнувши ногою, закидав їх аж у куток кімнати.
Батько взяв його за руку й повів на шахту «Дядько Том». Той день справив на Мака незабутнє враження. Ще й тепер він добре пригадував, як схвильовано й злякано йшов за руку з батьком через гамірний двір «Дядька Тома». Робота на шахті була в розпалі. Повітря здригалося від крику та свисту; мимо пролітали візки, гуркотіли вагони, все рухалось. А високо вгорі крутилося колесо піднімальної машини, що його Мак роками спостерігав здалеку. За коксовими печами палали заграви й пливли хмари білого диму; з неба сіялася сажа й вугільна пилюга, у товстелезних трубах щось булькотіло й шипіло, з холодильних установок лилися цілі водоспади, а з широкої, високої заводської труби безперестану валував у небо чорний як смола дим.
Що ближче підходили вони до закіптюжених цегляних будівель з потрісканими шибками, то гучнішим і грізнішим ставав гуркіт. Здавалося, десь верещать тисячі маленьких дітей, яких хтось жорстоко мордує; земля двигтіла.
— Що то кричить, тату? — запитав Мак.
— То кричить вугілля!
Зроду Макові не спадало на думку, що вугілля кричить!
Батько піднявся сходами великої будівлі, яка здригалася й на стінах якої виднілися тріщини, і трохи прочинив високі двері.
— Добридень, Джозіє! Хочу показати малому твою машину! — гукнув він усередину, потім обернувся і сплюнув на сходи.— Ходімо, Маку!
Хлопець стромив голову до високої, чистої, викладеної кахлями зали й побачив спину чоловіка на ім'я Джозія. Той сидів на зручному стільці, поклавши руки на блискучі важелі, й не зводив погляду з величезного барабана у глибині зали. Пролунав дзвінок. Джозія перевів важіль, і великі машини ліворуч і праворуч заворушили своїми колінами. Барабан, що здавався Макові заввишки з будинок, крутився дедалі швидше, а навколо нього хурчала чорна, завтовшки з руку, линва.
— Кліть іде на шостий горизонт,— пояснив батько.— Падає швидше за камінець. Її просто несе вниз. Джозія командує тисячею восьмистами кінськими силами!
У голові в Мака все переплуталося.
На білій штанзі перед барабаном підіймалися й опускалися стрілки, і коли вони зійшлися, Джозія знов перевів важіль, барабан почав обертатися не так шалено й зупинився.
Нічого могутнішого від цієї піднімальної машини Мак зроду не бачив.
— Thanks [28], Джозіє! — сказав батько, але чоловік навіть не повернув до них голови.
Мак із батьком обійшли залу з машинами й піднялися вузькими залізними сходами, на які Мак у своїх здоровенних чоботях насилу спинався. Вони простували назустріч пронизливим, жалісним дитячим крикам; тут стояв такий шум, що не можна було розчути жодного слова. Вони стояли у величезній, похмурій залі, сповненій вугільної пилюги та брязкоту залізних вагонеток.
Серце у Мака стислося.
Саме тут, де кричало й верещало вугілля, батько передав Мака почорнілим від пилюги людям і пішов. На свій подив Мак раптом побачив струмок із вугілля! На довгій, завширшки з метр стрічці безупинно пливли шматки вугілля і крізь дірку в підлозі кінець кінцем падали, мов безкінечний чорний водоспад, у залізничні вагони. Але обабіч цієї довгої стрічки стояли чорні від куряви хлопчаки, такі самі жовтороті, як і Мак, спритно запускали руки у вугільний потік, вихоплювали з нього якісь шматки й кидали їх у залізні вагонетки.
Один із хлопчиків крикнув Макові на вухо, щоб він придивлявся. Малий мав геть чорне обличчя, і Мак аж перегодя впізнав його по заячій губі. То був сусідський хлопчик, з яким Мак тільки напередодні побився,— Мак обізвав його «Зайцем».
— Ми вибираємо породу, Маку! — дзвінко крикнув йому на вухо Заєць.— Ніхто не дасть нам продавати разом з вугіллям каміння!
Вже на другий день з вигляду шматка — як він відколовся, як блищав і яку мав форму — Мак не згірше від решти хлопців бачив, де вугілля, а де — камінець. А через тиждень йому здавалося, ніби в цій чорній будівлі, повній гуркоту й вугілля, він стоїть уже багато років.