Отак, нахилившись над цією вугільною річкою, якій не було кінця-краю, виловлюючи чорними руками породу, Мак простояв цілі два роки, день при дні, на тому самому місці — п'ятим згори. Тисячі тонн вугілля протекли крізь його спритні маленькі ручки.
Щосуботи Мак одержував свій заробіток, який мав віддавати (крім дрібних кишенькових грошей) батькові. Макові минуло вже дев'ять років, він був дорослий чоловік. Коли в неділю він збирався в saloon, то надягав котелок і накрохмалений комірець. У міцних і гострих зубах стриміла люлька. Мак жував гумку й завжди мав повен рот слини. Так, це був чоловік, він і розмовляв як дорослий, і від дитини в нього залишився тільки дзвінкий чистий голос — голос хлопця, що цілий тиждень проводить у гамірному робочому приміщенні.
Це вугілля люди вже підняли на поверхню, і він, Мак, знав про нього все до подробиць — знав навіть краще, ніж батько й Фред! Десятки хлопців, пропрацювавши тут цілий рік, не мали уявлення про те, звідки береться це вугілля, цей безкінечний потік брил і грудок, що з гуркотом падали у вагони. День і ніч брязкали залізні двері шахти, і піднімальна кліть, з якої скапувала вода, без упину, день і ніч випльовувала по чотири залізні вагонетки — дві з половиною тонни вугілля щоразу. День і ніч гриміли ті вагонетки по залізних плитах зали, день і ніч перекидалися (як кури на рожні!) на тому самому місці — над отвором у підлозі, висипали вугілля й котилися порожні далі. Знизу норія подавала вугілля нагору, його трясли на великих ситах, і тут вугілля кричало. Грубе вугілля, промислове, вантажили у вагони й вивозили. Ну, well [29], про це знала й решта хлопців. Але більш нічого вони не знали! Вже через місяць Мак сказав собі: оці вагонетки, що з гуркотом мчать через залу, всього вугілля не вивезуть! Так воно й було. Щодня прибували сотні вагонів — з «Дядька Тома-ІІ», «Дядька Тома-ІІІ», «Дядька Тома-IV»,— і всі вони збиралися в «Дядька Тома-І», бо тут був і рудопромивальний цех, і коксувальні печі, й хімічне виробництво. Мак до всього придивився і все знав! Він знав, що дрібне, просіяне вугілля норія подавала до рудопромивального цеху. Тут воно потрапляло в чани, де саме вугілля змивала вода, а каміння осідало на дно. Далі вугілля надходило до величезного грохота з п'яти решет, що мали різні завбільшки дірки; тут його кидало й крутило, тут воно з гуркотом і шурхотом сортувалося. Вугілля різних гатунків — велико-грудкове, змішане, «горіх» І, II і ІІІ — текло жолобами до різних бункерів, падало в залізничні вагони й вивозилось. А дрібне — всілякі уламки, потерть — думаєш, його викидали? Ні! Спитай у Мака, цього десятирічного інженера, і він скаже тобі, що вугілля відсмоктують доти, доки від нього вже нічого не залишається. Вугільне сміття подавали по залізній драбині з отворами вгору. Ця величезна драбина, засипана сірим брудом, немовби стояла на місці, та, добре придивившись, можна було помітити, що вона повільно, дуже повільно рухається. Рівно за два дні кожен східець підіймався нагору, перекидався й висипав сміття у здоровенні бункери. Звідти пилюга попадала до коксових печей, перетворювалась на кокс, а у високих чорних «дияволах» конденсували гази, і з них виробляли смолу, аміак та ще багато чого. Це було хімічне виробництво на «Дядькові Томі-І», і Мак про це знав.
Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту — туди, звідки приходило вугілля.
Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз — спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками — вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,— то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.
Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.
— Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?
— Атож!
Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.
Джей вишкірив зуби.
— А ось і він! Салют! — крикнув Джей.— Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!
Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.
Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче — оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.
На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника — і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою — нею засипали вироблені пласти,— стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися — «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» — великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря — воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки — так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.
Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.
Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом — скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці — але швидше не йшов.