— Маку, ти приїдеш сьогодні на вечерю? — питала вона й, ще не доказавши цих слів, напружено чекала відповіді.
— Сьогодні? Ні, сьогодні не вийде. А от завтра приїду, завтра неодмінно! Як там Едіт?
— Краще, ніж я, Маку! — І Мод починала сміятись, щоб Мак ні про що не здогадався.
— Ти можеш покликати її до телефону, Мод?
І Мод, щаслива, що він згадав про її донечку, брала маленьку на руки, й Едіт лепетала кілька слів у трубку.
— Ну, бувай, Маку! Не біда, що сьогодні не вийшло. Але завтра пощади не жди, чуєш?!
— Чую, чую! Завтра неодмінно! Добраніч, Мод!
Та згодом Лайонові все рідше вдавалося покликати Мака до телефону — той, мовляв, не може відірватися від справ.
І Мод, люта й нещасна, кидала щосили трубку, ледве стримуючи сльози.
Вечорами Мод читала. Вона прочитала цілі шафи книжок, але скоро дійшла висновку, що в більшості книжок нема нічого, крім брехні. No, my dear [42], життя — це щось зовсім інше! Та часом їй траплялася книжка, яка розповідала про її ж лихо на весь його зріст. Нещасна, зі сльозами в очах блукала Мод туди й сюди у порожніх, безгомінних кімнатах. Нарешті їй спала на думку грандіозна ідея: самій написати книжку. Книжку особливу, зовсім не схожу на решту. Написати — і приголомшити Мака! Ця ідея захопила її цілком. До самого вечора Мод бігала по місту й шукала великого зошита, потрібного для її книжки. Кінець кінцем вона знайшла те, що хотіла. Це був щоденник — тоненький жовтуватий папір, оправа з крокодилячої шкіри. Відразу після вечері Мод сіла за роботу. На першій сторінці написала: «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала. Записано її мамою Мод».
«Нехай береже її господь, мою кохану Едіт»,— написала Мод на другому аркуші. А на третьому вже починалася сама книжка.
«То begin with my sweet little daughter was born...» [43]
Книжку Мод хотіла подарувати Макові на різдво. Мод була в захваті від роботи, і багато самотніх вечорів збігло непомітно. Вона ретельно записувала про кожнісіньку дрібницю з життя своєї маленької Едіт. Усі потішні вислови, всі простодушні й мудрі запитання, зауваження і думки її донечки. Іноді Мод забувала про свою книжку й заглиблювалась у роздуми про власні турботи.
Вона жила від неділі до неділі, коли до неї приїздив Мак. Неділі були для неї святами. Мод прикрашала дім, складала особливе меню, що мало бути Макові винагородою за цілий тиждень. Та інколи Мак не міг вирватись і на вихідні.
Якось у неділю його несподівано викликали на сталеливарний завод у Буффало. А на другу неділю він привіз із собою до Бронкса містера Шлоссера, начальника будівництва на Бермудських островах, і як для Мод, то Мак ніби й не приїздив, бо чоловіки цілісінький день обговорювали свої технічні проблеми.
І ось одного дня Мод з'явилася в незвичайну пору до приміщення синдикату й попросила Лайона переказати Макові, що їй треба з ним негайно поговорити. Вона чекала в їдальні, поруч із кабінетом Мака, й чула, як чийсь гучний, мов грім, і густий голос перелічував назви банків:
— «Манхеттен»... «Морган і компанія»... «Шерман»...
Мод упізнала голос С. Вулфа, якого не могла терпіти. Раптом голос замовк, і Мак гукнув:
— Я зараз, Лайоне! Скажи, я зараз!
Лайон вийшов і переказав пошепки відповідь.
— Я не можу ждати, Лайоне!
Китаєць знічено закліпав очима й мовчки вислизнув з кімнати.
Відразу по цьому з'явився Мак, розгарячілий від роботи, в піднесеному настрої.
Мод сиділа, затуливши хустинкою обличчя, й гірко плакала.
— Що сталося, Мод? — вражено запитав він.— Що-небудь з Едіт?
Мод заридала. Едіт! Едіт!.. А про неї і не подумав! Хіба з нею не могло нічого статися? Її плечі здригалися від плачу.
— Я просто більше такого не витримаю! — схлипувала вена, притискаючи до обличчя хустинку.
Мод ридала дедалі нестримніше. Вона вже просто не могла спинитись, як дитина, що розплакалася. Їй треба було вилити зі слізьми всю свою лють, усе горе.
Якийсь час Мак стояв розгублений. Потім узяв Мод за плечі й сказав:
— Але ж послухай, Мод... Я не винен, що Шлоссер зіпсував нам неділю. Він покинув там свою станцію і не міг зоставатися довше, ніж два дні.
— Справа зовсім не в цьому!.. Не в одній неділі!.. Вчора ось в Едіт був день народження... Я чекала... Я думала...
— В Едіт день народження? — спантеличено перепитав Мак.
— Авжеж. Ти про нього забув! Мак засоромлено опустив руки.
— Як же це я?..— промовив він.— Ще позавчора я думав про це! — Помовчавши, він провадив: — Послухай, дівчинко, зараз такі дні, що мені доводиться стільки тримати всього в голові... Але так буде не завжди, треба тільки зробити початок...
Мод підхопилась і тупнула ногою. Вона була червона від гніву, сльози градом котилися по її щоках.
— Ти завжди так кажеш...— схлипувала вона.— Вже стільки місяців!.. Ох, хіба це життя?!.
Мод знов упала на стілець і ткнулася обличчям у хусточку. Мак розгубився ще дужче. Він стояв, як вишпетений школяр, і червонів. Ніколи ще він не бачив Мод такою роздратованою.
— Ну послухай, Мод! — знов почав він.— Часом трапляється роботи більше, ніж сподіваєшся... Але скоро все піде на краще! — І заходився просити її потерпіти ще трохи, розвіятись, пограти, походити на концерти, в театр...
— Ох, усе це я вже пробувала... Нудьга! Я сита цим донесхочу! Весь час тільки жди та жди!..
Мак похитав головою і безпорадно подивився на Мод.
— То що ж нам з тобою робити, дівчинко? — тихо поспитав він.— Що нам придумати? Може, поїдеш на кілька тижнів у село? До Беркшіру?
Мод рвучко підвела голову й подивилась на Мака ще мокрими, блискучими від сліз очима.
— Хочеш позбутися мене зовсім?! — вражено промовила вона.
— Та ні, ні, люба Мод! Я хочу тільки, щоб тобі було краще. Мені шкода тебе... Так, дуже шкода...
— Я не хочу, щоб ти мене шкодував, не хочу...
І знов її плечі здригнулися від нестримного, безглуздого ридання.
Мак посадив Мод собі на коліна, приголубив, намагаючись угамувати її словами й ласкою.
— Сьогодні ввечері я приїду додому! — сказав він нарешті, так ніби після цих слів мав запанувати лад і спокій.
Мод витерла заплакане обличчя.
— Гаразд, Але якщо приїдеш пізніше, ніж о пів на дев'яту, я з тобою розлучуся! — Сказавши це, Мод густо зашарілася.— Я не раз про це думала... Авжеж, Маку, можеш сміятися, але не гоже так обходитися з дружиною, це кажу тобі я.— Вона обняла чоловіка, притислася гарячою щокою до його засмаглого обличчя й прошепотіла: — Ох, Маку, як я тебе люблю! Я ж тебе так люблю!
Очі в Мод блищали, коли вона спускалася в ліфті з тридцять другого поверху. На душі в неї було тепло й затишно, та водночас її пік сором. Мод пригадала, який вражений і безпорадний був Мак, який нещасний він мав вигляд, як намагався приховати подив від того, що вона не може збагнути необхідності всієї його роботи. «Я поводилась так безглуздо! — міркувала Мод.— Як остання дурепа! Що тепер Мак про мене подумає? Що я не маю ні мужності, ні терпіння й не здатна зрозуміти його роботу... А як нерозумно було брехати, нібито я вже не раз думала про розлучення! Адже це прийшло мені в голову тільки в ту хвилину!»
— Їй-богу, я поводилась, як справжня дурепа! A real goose! [44] — тихенько промовила Мод до себе, сідаючи в машину, і всміхнулася, щоб розвіяти відчуття сорому, викликаного її нерозумною поведінкою.
Аллан наказав Лайонові, щоб той за чверть до восьмої «викинув» його з контори. Не пізніше! За кілька хвилин до восьмої він квапно забіг до магазину й накупив цілу гору подарунків для Едіт та кілька для Мод, не довго вибираючи, бо в цьому ділі однаково нічого не тямив.
«Вона, Мод, правду каже»,— міркував Аллан в автомобілі, що мчав по шестимильній, рівній, як шнурок, Лексінгтон-авеню. Він напружено думав про те, як влаштувати свої справи надалі, щоб мати більше часу для сім'ї. Але так нічого й не придумав. Роботи з дня на день, по суті, додавалося, а не зменшувалось. «Що мені робити? — міркував Мак.— Якби ж я мав ким-небудь замінити Шлоссера. Він такий безпорадний...»
Потім Аллан згадав, що в кишені у нього кілька термінових листів; він перечитав їх і підписав. Біля Гарлем-Рібера покінчив з листами, наказав шоферові зупинитись і вкинути листи в поштову скриньку. Було ще тільки двадцять хвилин на дев'яту.