Настала ніч, шофер зупинився й спитав, чи не відвезти його додому.
С. Вулф напружено міркував. Потім глухо промовив:
— На Сто десяту!
То була адреса Рене, теперішньої його утриманки. С. Вулф не мав нікого, з ким міг би поговорити,— ні товариша, ні знайомого. І він поїхав до Рене.
Вулф потерпав, що виказав себе перед водієм, і намагався заспокоїтись. Біля будинку Рене він вийшов з автомобіля і байдужим, досить владним голосом наказав:
— Ждіть!
Однак шофер подумав: «І все ж таки ти готовий!»
Рене нічим не показала, що рада його поверненню. Губки в неї були надуті. Вона вдавала, ніби смертельно нудьгує, ніби нещасна. Рене була надто заклопотана своєю бундючною, розпещеною й упертою персоною і зовсім не помітила, який Вулф розгублений.
А його так вразив цей непомірний жіночий егоїзм, що він не втримавсь і засміявся. І цей сміх, змішаний з глибоким відчаєм, допоміг йому повернутися до тону, яким він звичайно розмовляв з Рене. Він спілкувався з нею по-французькому. Завдяки французькій мові він, здавалося, став зовсім іншою людиною. Траплялися миті, короткі миті, коли С. Вулф зовсім забував, що він уже покійник. Він жартував з Рене, називав її своєю маленькою розбещеною дівчинкою, своєю сердитою лялечкою, своїм скарбом, іграшкою, і вологими холодними губами цілував її пухкі гарні вуста. Рене була надзвичайно вродлива рудувата блондинка з Північної Франції, з Лілля. Минулого року С. Вулф забрав її з Парижа. Він збрехав, що привіз їй із Парижа дивовижну шаль і прекрасні пір'їни, і обличчя в Рене враз просіяло. Вона наказала накрити на стіл і заторохтіла про свої клопоти й турботи.
О, вона ненавиділа цей Нью-Йорк, ненавиділа цих американців, що ставляться до жінок з надзвичайною шанобою і з надзвичайною байдужістю. Вона ненавиділа сидіти «на своєму поверсі» й чекати. Oh, mon dieu! Oui [86], вона воліла б зостатися в Парижі маленькою модисткою...
— Скоро ти, мабуть, зможеш поїхати додому, Рене,— промовив Вулф із усмішкою, яка викликала за низьким чолом Рене глибокі роздуми.
За столом він не міг проковтнути жодного шматочка, зате випив багато бургундського. Він усе пив і пив, голова в нього палала, але він не хмелів.
— Чи не замовити нам музику й танцівниць, Рене?! — запропонував С. Вулф.
Рене зателефонувала до угорського ресторану в єврейському кварталі, і через півгодини музиканти й танцівниці приїхали.
Перший скрипаль знав смаки Вулфа й прихопив із собою молоденьку вродливу дівчину, яка щойно приїхала з угорської провінції. Дівчину звали Юлішкою, і вона заспівала угорську народну пісеньку — так тихенько, що її було ледве чутно.
Вулф пообіцяв трупі сто доларів за умови, що вона не робитиме жодної секунди перерви. Музику й спів змінювали танці. Вулф лежав у кріслі, наче мрець, тільки очі блищали. Він весь час попивав вино й усе ж таки не п'янів. Рене, закутана в розкішну шаль кольору червоної кіноварі, сиділа в кріслі, згорнувшись калачиком і приплющивши зеленкуваті очі,— червона пантера. Вигляд вона мала все ще знудьгований. Саме її неповторна інертність і приваблювала Вулфа. Коли до неї підступали, вона злилася, мов недоумкувата, поки в ній зрештою спалахував пекельний вогонь.
Чарівна юна угорочка, що її привіз хитрун перший скрипаль, припала С. Вулфові до вподоби. Він частенько поглядав на неї, але вона щоразу сором'язливо відводила очі. Тоді С. Вулф підкликав скрипаля й пошепотівся з ним. Згодом Юлішка зникла.
Рівно об одинадцятій С. Вулф попрощався з Рене. Він подарував їй один із своїх діамантових перснів. Рене ніжно торкнулася губами його вуха й тихенько спитала, чому він не залишається. С. Вулф, як завжди, знайшов відмовку — мовляв, треба ще попрацювати. Рене поморщила чоло й скривила губки.
Юлішка вже чекала Вулфа в його квартирі. Коли він доторкнувся до неї, вона затремтіла. Коси в неї були каштанові й м'які. Він налив їй келих вина, вона слухняно надпила його й промовила, мов рабиня:
— За ваше здоров'я, сер!
Потім на його прохання вона заспівала свою сумну народну пісеньку — знов так само тихо, що її було ледве чути.
— Ket lanya volt a falunak,— співала вона,— ket viraga; mind a kettö ugy vagyott a boldogsagra...
Жили в селі дві дівчини — дві квітки. Обидві мріяли про щастя, одну повели до вінця, другу відвезли на кладовище...
Сотні разів слухав С. Вулф замолоду цю пісню. Але сьогодні вона справила на нього гнітюче враження. Він чув у ній усю свою безнадію. Він сидів, пив, і на очах у нього виступали сльози. Він плакав, бо йому було шкода себе, і сльози котилися по вощаних, обрезклих щоках.
Згодом С. Вулф висякався й тихо, лагідно промовив:
— Це ти гарно заспівала, Юлішко. А що ти ще вмієш?
Вона звела на нього свої смутні карі очі, що нагадували очі лами, й похитала головою.
— Нічого, сер,— сумно прошепотіла вона.
Вулф нервово засміявся.
— Це небагато! — сказав він.— Послухай, Юлішко, я дам тобі тисячу доларів, але ти повинна зробити те, що я тобі пораджу.
— Так, сер,— відповіла дівчина покірно й боязко.
— Роздягнись. Отам, у сусідній кімнаті.
Юлішка похнюпила голову:
— Так, сер.
Поки вона скидала одяг, С. Вулф сидів нерухомо в кріслі, втупивши погляд перед себе. «Якби Мод Аллан була жива, я мав би надію!» — промайнуло в нього. Він сидів, і лихо розгортало над ним свої чорні крила. Потім він підвів очі й побачив Юлішку — вона стояла біля дверей, роздягнена, затулившись краєм портьєри. Він зовсім забув про неї.
— Підійди до мене, Юлішко!
Дівчина ступила крок. Правою рукою вона все ще тримала портьєру, так ніби не важилася скинути останній покров.
С. Вулф дивився на неї досвідченим оком, і голе дівоче тіло навело його на інші роздуми. Хоч Юлішка ще не мала й сімнадцяти років, вона вже була маленька жінка. Стегна її виявилися ширші, ніж можна було подумати, коли вона стояла одягнена. Вона мала круглі, немов мініатюрні колони, ноги й невеличкі тугі перса. Шкіра в неї була смаглява. Дівчина здавалася виліпленою з землі й висушеною на сонці.
— Ти вмієш танцювати? — спитав С. Вулф.
— Ні, сер!
— Хіба ти ніколи не танцювала, коли у вас збирали виноград?
— Танцювала, сер!
— Чардаш?
— Так, сер!
— Потанцюй чардаш!
Юлішка розгублено озирнулася. Потім пішла танцювати — більше зі страху, ніж заради великих грошей. Вона незграбно переставляла ноги й розмахувала руками. Роздягнена, дівчина не знала, що робити зі своїм тілом. Вона тупцяла так, немов ступала по битому склу. Очі в неї були сповнені сліз, щоки палали від сорому. Ох, оці ноги, оці її не зовсім чисті ноги! Куди б їх сховати?..
Юлішка була прекрасна. Вже багато років С. Вулф не бачив такої зворушливої сором'язливості. Він дивився на неї і не міг надивитися.
— Танцюй, Юлішко!
І Юлішка, відкинувши назад голову, незграбно підіймала руки й ноги, а сльози капали їй на груди. Потім дівчина стала; вона вся тремтіла.
— Чого ти боїшся, Юлішко?
— Я не боюся, сер!
— Тоді підійди ближче!
Юлішка ступила ближче. «Тепер він це зробить!» — подумала вона й згадала про гроші.
Але С. Вулф цього не зробив. Він посадив її до себе на коліна.
— Не бійся, подивися на мене!
Вона звела на нього трепетний, палючий погляд. С. Вулф поцілував її в щоку. Він пригорнув її до себе в пориві батьківського почуття ніжності, і на очі йому набігли сльози.
— Що ти збираєшся тут, у Нью-Йорку, робити?
— Не знаю.
— Хто тебе сюди привіз?
— Брат. Але він поїхав на Захід.
— І що ж ти тепер робиш?
— Співаю з Дьюлою.
— Покинь Дьюлу й більше з ним не співай. Він негідник. Та ти й зовсім не вмієш співати!
— Так, сер.
— Я дам тобі грошей, а ти зробиш так, як я тобі скажу?
— Добре, сер!
— Гаразд. Вивчи англійську мову. Купи собі просту гарну одежу й наймися десь продавщицею. Слухай уважно, що я тобі скажу. Я дам тобі дві тисячі доларів — ти гарно танцювала. Їх вистачить тобі на три роки. Запишися на які-небудь вечірні курси. Вивчи бухгалтерію, стенографію і машинопис. Все інше влаштується саме собою. Ти так зробиш?
— Так, сер! — відповіла Юлішка злякано, бо С. Вулф здався їй страшним. Вона чула, що в Нью-Йорку часто вбивають молодих дівчат.