У С. Вулфа завмерло серце, коли він зазирнув у те око. Все, кінець! Цієї миті на станцію влетів поїзд, і С. Вулф на очах у нажаханих людей кинувся на рейки. Чиясь рука з розчепіреними пальцями ще спробувала затримати його...
8
Без двох хвилин о шостій С. Вулфа розмололи колеса підземної електрички, а вже через півгодини весь Нью-Йорк сповнили збуджені вигуки:
Екстрений випуск! Купляйте екстрений випуск! Подробиці самогубства банкіра Вулфа! Все про Вулфа! (Англ.)
Продавці газет бігали, мов дикі коні, і вулицями, якими вдень блукав С. Вулф, луною котилося його ім'я:
— Вулф! Вулф! Вулф!
— Вулфа розрізало натроє!
— Вулф! Вулф! Вулф!
Кожен сотні разів бачив на Бродвеї його п'ятдесятисильний автомобіль зі срібним драконом, що гудів, мов сирена океанського пароплава. Усі знали його кошлату буйволячу голову. С. Вулф був частиною Нью-Йорка, і ось цього чоловіка не стало! С. Вулф, що заправляв найбільшим капіталом, яким будь-коли володіли люди! Газети, що симпатизували синдикатові, писали: «Нещасний випадок чи самогубство?» А ворожі: «Спочатку Расмуссен — тепер Вулф!»
Вулф! Вулф! Вулф!
Хлопчики-газетярі, викрикуючи це ім'я, здіймали на заповнених туманом вулицях хмари куряви. Їхні крики нагадували хрипке завивання вовків, що шматують здобич.
Аллан довідався про жахливу смерть Вулфа через п'ять хвилин після нещастя. Один із детективів подзвонив йому по телефону.
Пригнічений, не в змозі працювати, Аллан ходив з кутка в куток у своєму кабінеті. На вулицях стояв туман, і тільки тьмяно освітлені призахідним сонцем хмарочоси височіли над цим сизим морем. Унизу вирував, гуркотів Нью-Йорк: у місті вибухнув скандал! Минуло чимало часу, перше ніж Алланові пощастило порадитися з головою синдикатського прес-бюро та з тимчасовим директором фінансового відділу. Цілу ніч Алланові ввижався образ Вулфа — такий, яким він бачив його востаннє: смертельно блідий, він лежав у кріслі й задихався...
«Це тунель!» — сказав собі Аллан. Він відчув, як його обступають з усіх боків нещастя й небезпеки, і затремтів. Він бачив, що настають часи безнадії. «Тепер потрібні будуть цілі роки...» — думав він, блукаючи без сну по кабінету.
Смерть Вулфа не дала заснути цієї ночі тисячам людей. Коли застрелився Расмуссен, люди нервували. Смерть Вулфа злякала цілий світ. Синдикат похитнувся! Всі великі банки світу вклали в тунель мільярди, вклала мільярди промисловість, мільярди вклали всі народні верстви — аж до продавців газет. Хвилювання поширилося від Сан-Франціско до Петербурга, від Сіднея до Капштадта. Преса всіх континентів підігрівала побоювання. Акції синдикату не просто падали— вони стрімко котилися вниз! Смерть Вулфа стала початком «великого землетрусу».
Нарада головних акціонерів синдикату тривала дванадцять годин і скидалася на жорстоку, пекельну битву, в якій зчіплювалися навіть звичайно стримані люди. Другого січня синдикат мав платити проценти й за кредит — сотні мільйонів доларів, величезні суми, для яких не було достатніх ресурсів.
Нарада опублікувала заяву про те, що фінансове становище синдикату склалося не блискуче, однак є підстави сподіватися на його поліпшення. Ця заява розкрила в погано завуальованій формі всю фатальну правду.
На другий день десятидоларові акції можна було купити за один долар. Ціла армія приватних осіб, що піддалися кілька років тому загальній спекулятивній лихоманці, виявилася розореною. Більше десятка жертв забрав цей перший день. Люди йшли на штурм банків. В облозі з ранку до вечора перебували не тільки ті з них, що брали активну участь у справах синдикату, але й багато таких, які не мали з ним нічого спільного. Клієнти забирали свої вклади. Десятки, сотні закладів мусили зачиняти свої каси — не вистачало готівки. Криза 1907 року проти цієї була жартом. Кілька невеликих банків не витримали вже першого набігу. Але й великі аж до підмурівків двигтіли від хвилі, що на них накотилася. Марно намагалися вони заспокоїти громадськість усілякими заявами. Банки «Нью-Йорк Сіті», «Морган і К°», «Ллойд», «Амерікен» виплатили за три дні карколомні суми. Телеграфісти від знесилення падали з ніг. Розкішні будівлі банків усю ніч стояли яскраво освітлені, директори, касири, секретарі цілими днями не роздягалися. Гроші чимдалі дорожчали. Коли внаслідок паніки 1907 року денний процент за готівку підіймався до вісімдесяти й навіть до ста тридцяти, то тепер він підскочив від ста до ста вісімдесяти! Позичити тисячу доларів іноді взагалі було не можливо. «Нью-Йорк Сіті» підтримав Гульд, Ллойдів банк відчайдушно захищався сам, «Амерікен» дістав допомогу від «Лондонського банку». Якщо не брати до уваги цього банку, то від європейських банків годі було одержати жодного цента: вони самі з гарячковою поквапністю переходили до оборони. На біржах Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Берліна, Відня курс акцій падав, як ніколи. Сила силенна фірм припинили будь-які виплати. Не минало дня без банкрутств, не минало дня без жертв. Спосіб, у який наклав на себе руки Вулф, поширювався, як чума: щодня розорені кидалися під колеса поїздів підземної електрички. Фінансовий організм п'яти частин світу дістав незагойну рану, і йому загрожувала небезпека зійти кров'ю. Торгівля, транспорт, промисловість — могутня машина сучасності, яка споживає мільярди і викидає мільярди, оберталася дедалі повільніше, дедалі важче, і з години на годину здавалося, що вона ось-ось зупиниться зовсім.
Компанія, що купляла й продавала земельні ділянки під будівництво поблизу тунельних станцій, упала за одну ніч, поховавши під собою багато інших.
Кореспонденції в газетах у ці дні нагадували повідомлення з фронту. «Тунель поглинає дедалі більше жертв!»
«Містер Гаррі Стіллуелл, банкір із Чікаго, застрелився.— Розорений маклер Вільямсон із Двадцять шостої вулиці отруїв свою сім'ю й отруївся сам.— Хобокенський фабрикант Клепстедт кинувся під колеса електрички...»
На звістку про те, що в Сентеші повісився старий Якоб Вольфзон, ніхто не звернув уваги.
Так, це була паніка! Вона перекинулася до Франції, Англії, Німеччини, Австрії і Росії. Німеччина піддалася їй першою і так само, як і Сполучені Штати, цілий тиждень була охоплена тривогою, переляком і жахом.
Промисловість, ледве оговтавшись після жовтневої катастрофи, сіла на мілину. Її акції, що завдяки тунелеві нечувано підвищилися,— залізо, сталь, цемент, мідь, дріт, машини, вугілля,— були підхоплені тунельними акціями й тепер також падали в безодню. Вугільні королі та залізоплавильні барони нажили на тунелеві неймовірні багатства, але тепер не хотіли ризикувати жодним центом. Вони вменшили заробітну плату, запровадили скорочений робочий тиждень і викинули тисячі робітників на вулицю. Ті, що лишилися на роботі, заявили про свою солідарність із звільненими. Вони оголосили страйк, сповнені рішучості цього разу боротися до останнього подиху й не дати знов ошукати себе обіцянками, що їх підприємці порушували, як тільки гроза минала. За добрих часів вони, робітники, були потрібні, щоб приносити нові мільйони, а коли наставали тяжкі часи, їх викидали на вулицю! Та нехай оті їхні рудники позатоплює вода, хай домни позакупорює шлак!
Страйк почався як звичайно. Він спалахнув у басейнах Лілля, Клермон-Феррана й Сент-Етьєна, перекинувся до Мозельської, Саарської, Рурської областей і до Сілезії. Англійські гірники та металурги Йоркшіра, Нортумберленда, Дарема й Південного Уельса оголошували страйки солідарності. Канада й Сполучені Штати приєдналися до них. Невидима іскра перескочила через Альпи до Італії і через Піренеї — до Іспанії. Тисячі криваво-червоних і смертельно-жовтих заводів у всіх країнах не працювали. Завмерло життя цілих міст. Домни погасли, із шахт повиводили рудникових коней. Пароплави цілими флотиліями, труба до труби, стояли на кладовищах портів. Кожний день приносив величезні збитки. Та оскільки паніка позбавила грошей і інші галузі промисловості, мільйонна армія безробітних із дня на день зростала. Становище робилося критичним. Залізниці, центральні електростанції, газові заводи залишилися без вугілля. В Америці й у Європі не ходила вже й десята частина поїздів, а трансатлантичне пароплавне сполучення майже припинилося.