Безглуздо було б стверджувати, нібито в усьому винен Аллан. Певну роль відіграли тут і всілякі економічні кризи. І все ж багато хто таке стверджував. Газети не переставали звинувачувати Аллана. День і ніч вони дзвонили про те, що він фальшивими обіцянками видурив з народної кишені гроші. Сім років будівництва — і не готова навіть третина тунелю! Аллан сам ніколи — ніколи! — не вірив у те, що впорається з будівництвом за п'ятнадцять років, однак безсоромно обманював людей!
Нарешті у середині лютого в газетах з'явилося повідомлення: Мака Аллана, будівника Атлантичного тунелю, розшукує поліція! Його звинувачували в тому, що він свідомо ошукав громадську довіру.
Через три дні Нью-Йорк знову сповнили викрики продавців газет: «Мак Аллан у Нью-Йорку! Він сам стає перед судом!»
Конкурсне управління синдикату запропонувало величезну заставу, Ллойд — також, однак Аллан відмовився від обох пропозицій. Він залишився в камері попереднього слідства міської в'язниці на Франклін-стріт. Щодня він по кілька годин розмовляв зі Штромом, у чиї руки передав управління тунелем.
Штром жодною міною, жодним словом не виражав свого жалю з приводу такого прикрого становища Аллана, жодною усмішкою не засвідчував своєї радості бачити його. Він доповідав про справи, і більш нічого.
Аллан напружено працював, і нудьгувати йому було ніколи. Він накопичував запас думок, які згодом — згодом! — мали обернутися в енергію м'язів.
Тут, у нью-йоркській міській в'язниці, Аллан розробив одноштольний метод для подальшого прокладання тунелю. Крім Штрома, він приймав тільки своїх адвокатів.
Якось до в'язниці прийшла Етель Ллойд. Однак Аллан відмовився з нею побачитись.
Суд над Алланом почався третього квітня. Всі місця в залі засідань були розібрані ще за кілька тижнів до початку процесу. Щоб дістати місце, треба було заплатити посередникам нечувані гроші. Люди пускалися на неймовірно зухвалі й безсоромні махінації. А жінки взагалі ніби подуріли: всім їм кортіло побачити, як поводитиметься Етель Ллойд!
Головувати призначили доктора Сеймура, найгрізнішого суддю в цілому Нью-Йорку.
Мака Аллана захищали четверо найкращих адвокатів Сполучених Штатів: Бойєр, Вінзор, Коен і Сміт.
Процес тривав три тижні, і всі три тижні в Америці не спадало надзвичайне хвилювання й напруження. На суді розгорнулася вся історія заснування синдикату, його фінансування, будівництва тунелю й управління ним. Суд детально розглядав усі нещасні випадки й жовтневу катастрофу. Дами, що звичайно засинали, слухаючи довершені поезії, тепер пильно прислухалися до всіх подробиць, що їх не могла зрозуміти жодна людина, не знайома добре зі справою.
Етель Ллойд не пропускала жодного засідання. Весь процес вона майже нерухомо просиділа в своєму кріслі й уважно слухала.
Сам Аллан викликав велику сенсацію і певне розчарування водночас. Того, кого так жорстоко побила доля, люди сподівалися побачити зломленим і виснаженим, вони хотіли поспівчувати йому. Однак Аллан співчуття не потребував — він мав такий самий вигляд, що й раніше. Здоровий, широкоплечий, чуб вилискує міддю, та сама манера слухати нібито неуважно й байдуже. Розмовляв він так само розлого, неквапно й небагатослівно, як усі західні американці, і це часом нагадувало в ньому коногона з «Дядька Тома».
Великий інтерес викликав і Хоббі, що виступав на суді свідком. Його вигляд, безпорадна мова справили разюче враження. Невже оцей дід — той самий Хоббі, який колись верхи на слоні катався Бродвеєм?!
Аллан сам скрутив собі в'язи — на превеликий жах чотирьох своїх захисників, які вже не мали сумніву в тому, що його виправдають.
Стрижнем усього судового слідства були, певна річ, оті п'ятнадцять років, протягом яких Аллан пообіцяв спорудити тунель. І на сімнадцятий день слухання, доктор Сеймур обережно підійшов до цього делікатного питання.
Суддя зробив невелику паузу й досить невинно почав:
— Ви брали зобов'язання побудувати тунель за п'ятнадцять років, тобто через п'ятнадцять років пустити перші поїзди?
Аллан. Так.
Доктор Сеймур, докірливо поглядаючи на публіку, ніби мимохідь спитав:
— Чи були ви впевнені в тому, що завершите будівництво за такий час?
Усі сподівалися, що Аллан на це запитання дасть ствердну відповідь. Але він тат не зробив. Чотирьох його захисників мало не вдарив грець від помилки, якої припустився Аллан: він сказав правду. Аллан відповів:
— Упевнений я не був. Але сподівався, що за сприятливих умов додержу цього терміну.
Доктор Сеймур. Ви розраховували на сприятливі умови?
Аллан. Я, звісно, був готовий до тих чи тих труднощів. За певних обставин будівництво могло затягтися на два-три роки.
Доктор Сеймур. Отже, ви були впевнені, що не завершите будівництво за п'ятнадцять років?
Аллан. Я так не сказав. Я сказав, що сподівався завершити, якщо все складеться добре.
Доктор Сеймур. Ви назвали п'ятнадцятирічний термін, щоб легше було провести в життя свій проект?
Аллан. Так.
(Захисники сиділи, наче живі трупи).
Доктор Сеймур. Ваша правдивість робить вам честь, містере Аллан.
Мак сказав правду і сам мав пожати плоди своєї щирості.
Суддя почав заключну промову. Він виступав з другої години дня до другої години ночі. Жінки, що полотніли від гніву, коли їм доводилося почекати п'ять хвилин у крамниці, висиділи до кінця. Доктор Сеймур розгорнув усю жахливу панораму лих, що їх тунель приніс світові: катастрофу, страйк, банкрутство. Він стверджував, що двоє таких людей, як Мак Аллан, обернули б у руїни економіку всього світу. Аллан вражено звів на нього очі.
Другого дня о дев'ятій ранку почалися промови захисників, що тривали до пізньої ночі. Захисники аж лягали на стіл і мало не гладили під підборіддям присяжних...
І ось настав день, коли напруга сягнула апогею. Тисячі людей збилися навколо будівлі суду. Кожне з них втратило через Аллана двадцять, сто, тисячу доларів. Вони вимагали жертви, і вони її одержали.
Присяжні засідателі не зважилися заперечити вину Аллана. Нікому з них не хотілося злетіти в повітря від динамітної міни чи впасти від кулі на сходах власного будинку. Вони визнали Аллана винним у тому, що він свідомо ввів в оману громадськість, одне слово — в обмані. І знову бракувало С. Вулфа, потиск руки якого залишав золотий слід.
Шість років і три місяці в'язниці — такий був вирок.
Це був один із тих американських вироків, що їх не може збагнути Європа. Суд ухвалив його під тиском народу і обставин, що склалися. Відіграли роль і політичні мотиви. У країні скоро мали відбутися вибори, і республіканський уряд хотів задобрити демократичну партію. Аллан вислухав вирок зі спокійним виглядом і відразу подав касаційну скаргу.
Зате аудиторія кілька хвилин сиділа, мов заціпеніла. Та раптом пролунав обурений жіночий голос:
— У Сполучених Штатах більш немає справедливості! Пароплавні компанії підкупили суддів і присяжних!
То була Етель Ллойд. Це зауваження коштувало їй чималих грошей, крім десяти тисяч доларів, виплачених адвокатам. Під час її процесу, що привернув величезну увагу, вона знов образила суд, і їй дали три дні арешту за непристойну поведінку. Однак Етель Ллойд не заплатила добровільно жодного цента. Прийшли описати її майно. Вона простягла судовому виконавцеві пару рукавичок з діамантовими ґудзиками й запитала:
— Я винна ще щось?
— Ні, дякую.— Виконавець узяв рукавички й пішов.
Та коли настав час і Етель мала вирушити за грати, це припало їй не до смаку. Три дні в'язниці? Ні! Вона втекла на своїй яхті з паровим двигуном «Золота рибка» й крейсувала за двадцять миль від берега, де ніхто не міг їй нічого вдіяти. Через кожну годину вона зв'язувалася по радіотелеграфу з батьком. Радіостанції газет перехоплювали всі їхні переговори, і Нью-Йорк цілий тиждень розважався ними. Старий Ллойд до сліз сміявся з витівок дочки і обожнював її ще більше. Але він не міг жити без Етель і зрештою попросив її повернутись. Він, мовляв, погано себе почуває. Етель, не вагаючись, вирушила до Нью-Йорка й відразу потрапила до рук правосуддя.