Аллан іще раз витримав тяжку боротьбу з самим собою. Він одержав телеграму Етель у тунелі й прочитав її при світлі запорошеної електричної лампочки. Десяток таких лампочок блимало у мороку штольні, і це було все. Аллан думав про мертві штольні. Він їх бачив! Американські, європейські, океанські... Він бачив усі оті тисячі машин, що працювали марно. Бачив пригнічених, виснажених одноманітною роботою інженерів на покинутих станціях. Сотні інженерів уже пішли від нього, не в змозі терпіти далі це монотонне життя. Очі в Аллана палали. Коли він згортав телеграму Етель, у його вухах раптом почало шуміти. Він чув гуркіт поїздів у штольнях — тунельних поїздів, що переможно мчали від Америки до Європи. Вони дзвеніли й свистіли в його мозку, і він хмелів від їхнього шаленого перестуку...
Етель зустріла Аллана жартівливими докорами: він, мовляв, мав знати, що вона — розпещена, примхлива пустунка!
Від цього дня її автомобіль знов рівно о шостій під'їздив до тунельної станції. Тепер Етель змінила свою тактику. Досі вона просто осипала Аллана своєю увагою. Цього вона більш не робила. Навпаки, Етель почала привчати Аллана виконувати її забаганки.
Вона казала:
— Завтра грає Бланш. Я б залюбки пішла, Аллан!
Аллан діставав квитки в ложу й нудьгував, спостерігаючи, як та актриса впадає то в істеричні ридання, то в істеричний сміх.
Тепер Нью-Йорк часто бачив Аллана й Етель Ллойд разом. Етель мало не щодня проїздила Бродвеєм в автомобілі Аллана. І за кермом сидів сам Аллан, як тоді, коли його здоров'я ще не було підточене. Позад нього сиділа в пальті й колихкій вуалі Етель Ллойд і дивилась на вулицю.
Етель напосідливо просила Аллана взяти її в тунель. Аллан виконав і це її бажання.
Коли поїзд стрімко помчав униз, Етель від утіхи аж скрикнула; в тунелі вона теж не переставала дивуватися.
Етель вивчила всю літературу з тунельного будівництва, але в технічних питаннях її уява була не досить розвинута й не могла дати їй чіткого уявлення про штольні. Етель не здогадувалася, що таке чотириста кілометрів у майже темному тунелі. Поїзди тут гуркотіли так, що, розмовляючи, доводилося кричати. Але цей гуркіт приємно лякав Етель. Кожна станція викликала в неї захоплені вигуки. Вона навіть не думала, які потужні механізми день і ніч працюють тут. Адже то були цілі машинні зали під морським дном! А вентиляція, що свистіла, мов ураганний вітер, здатний розірвати людину на шматки!
Через кілька годин з пітьми блимнуло, наче вогник маяка, червоне світло.
Поїзд зупинився. Вони були біля злощасної розколини. Побачивши її, Етель замовкла. Досі вона знала тільки те, що розколина шістдесят-вісімдесят метрів завглибшки, сто метрів завширшки і що тисячі людей день і ніч добувають у ній руду.
Тепер Етель побачила, що шістдесят-вісімдесят метрів — це глибина страшна, глибина двадцяти поверхів. Далеко внизу, на глибині двадцяти поверхів, у тумані з куряви, який застилав усю розколину, горіли скупчення дугових ліхтарів, а під ними роїлися якісь цятки. То були люди! Раптом здійнялася хмара пороху, гарматний постріл прокотився розколиною і вихопився в тунель.
— Що це таке?
— Підірвали породу.
Потім вони ввійшли до кліті й почали спускатися в розколину. Кліть стрімко падала повз дугові ліхтарі, і здавалося, ніби люди швидко летять їм назустріч. Ось вони й унизу, і тепер Етель не могла надивуватися висоті, з якої вони спустилися. Отвір розколини знизу нагадував маленькі чорні ворота. А по стінах повзали туди-сюди гігантські тіні — тіні величезних, як вежі, демонів...
Додому Етель повернулася розгублена, сповнена захвату і цілий вечір розповідала батькові про штольню й про те, що панамські шлюзи проти тунелю — іграшка.
На другий день увесь Нью-Йорк знав, що Етель була з Алланом у тунелі. Газети друкували великі інтерв'ю. А ще через день вони повідомили про заручини Аллана й Етель Ллойд. Читачі побачили їх на спільному знімку. В кінці червня відбулося весілля. Того ж дня Етель Ллойд заснувала для тунельних робітників восьмимільйонний пенсійний фонд.
Весілля святкували з князівською пишністю у великій банкетній залі «Атлантіка» — того самого готелю, на даху якого дев'ять років тому відбулася знаменна нарада. Три дні цей сенсаційний шлюб давав газетам поживу. «Санді мірор» детально розповідала про посаг Етель. Двісті пар взуття! Тисяча пар шовкових панчіх! Білизну Етель описували з усіма подробицями. І коли б Аллан читав у ті дні газети, то довідався б, яке велике щастя випало на долю колишнього коногона з «Дядька Тома»,— привести в свій дім Етель Ллойд, підв'язки якої всипані діамантами!
Вже багато років не бачив Нью-Йорк такого блискучого товариства, як на цьому весіллі. Але старого Ллойда, що цурався людей, не було. Разом зі своїм лікарем він вийшов на «Золотій рибці» у море.
Етель сяяла. На ній був Рожевий діамант, і вона мала юний, промінкий, веселий і щасливий вигляд.
Аллан також здавався щасливим. Він жартував і навіть сміявся: на весіллі ніхто не повинен був упевнитися в загальній думці, що він, Мак, продався Етель. Однак він робив усе, мов у лихоманці. Неймовірних мук, з якими він мусив грати цю комедію, не бачив ніхто. Мак думав про Мод, і туга й відраза стискали йому груди. Ніхто цього не помічав. О дев'ятій годині він поїхав з Етель у Ллойдів дім, де вони мали намір пожити перші тижні. Вони не перемовилися жодним словом, але Етель і не вимагала, щоб він розмовляв. В автомобілі Аллан відкинувся на сидінні, стомлений, виснажений, і напівзаплющеними очима байдуже дивився на залюднену, сповнену мерехтливих вогнів вулицю. Етель спробувала взяти його за руку, але рука була холодна, як лід, і безживна.
На розі Тридцять третьої їм довелося зупинитись і хвилину постояти. І тут Алланів погляд упав на величезний плакат, криваво-червоні літери якого освітлювали вулицю: «ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!»
Аллан розплющив очі, його зіниці розширились, але ні на мить не попускала жахлива стома, що скувала душу.
Етель наказала ввімкнути в пальмовій залі світло й попросила Аллана побути з нею ще трохи.
Вона не стала переодягатись. У пишному весільному вбранні, з Рожевим діамантом на чолі вона сиділа в кріслі й курила сигарету, час від часу підіймаючи довгі вії, щоб крадькома глянути на Аллана.
Аллан ходив туди-сюди, так ніби був у залі сам, раз у раз зупинявся й неуважно розглядав меблі та квіти.
Стояла глибока тиша. Здавалося, досить прислухатись — і почуєш кожне слово, кинуте на вулиці. Десь джерготів і хлюпав схований водограй. Часом таємниче шелестіла, тягнучись угору, якась рослина.
— Ти дуже стомився, Маку? — спитала Етель після довгої мовчанки. Вона говорила дуже тихо й покірно.
— Так,— глухо мовив він, прихилившись до каміна.— Було стільки людей!
Він стояв усього кроків за десять від неї, але складалося враження, ніби їх відділяють милі. Жодне молоде подружжя не почувало себе так самотньо, як це.
Обличчя в Аллана було змарніле, сіре. Очі втратили блиск, погляд погас. Він більш не мав сил прикидатись. Але Етель здавалося, що аж тепер Мак став людиною, якою була вона, людиною з душею, здатною відчувати й страждати. Етель підвелася й ступила до нього.
— Маку! — покликала вона тихенько.
Аллан підвів очі.
— Послухай, Маку,— почала Етель якнайніжніше,— мені треба з тобою побалакати. Послухай. Я не хочу, щоб ти був нещасний, Маку. Навпаки, я всім серцем прагну, щоб ти був щасливий — наскільки це можливо! Не думай, я не така дурна, щоб повірити, ніби ти одружився зі мною з кохання. Ні, я не така дурна. Я не маю права претендувати на твоє серце, і я й не претендую. Ти так само вільний і нічим не зв'язаний, як і досі. Тобі не треба переконувати мене, нібито бодай трохи мене любиш, ні! Це була б для мене ганьба! Я від тебе нічого, анічогісінького не вимагаю, Маку! Тільки право, яким я користуюсь ось уже кілька тижнів — право завжди, хоч недовго бути поруч із тобою...
Етель примовкла. Проте Аллан нічого не сказав.