І Етель провадила:
— Я тепер уже не граю комедії, Маку. Минулося. Комедію я мусила грати, щоб одержати тебе. Але тепер, коли я тебе маю, мені комедія більш не потрібна. Тепер я можу бути відвертою, і ти побачиш, що я не тільки примхливе, бридке створіння, яке завдає людям мук. Послухай, Маку, я повинна тобі все розповісти, щоб ти мене крайте знав... Ти припав мені до вподоби, як тільки я тебе побачила! Твій задум, твоя сміливість, твоя енергія викликали в мене захват. Я багата, я ще малою знала, що багата. Моє життя мало бути великим і прекрасним — так я собі думала. До пуття я нічого не знала, проте відчувала це. У шістнадцять років я мріяла вийти заміж за принца, в сімнадцять мріяла роздати свої гроші біднякам. Все це було безглуздя. У вісімнадцять років я вже не мала ніяких планів. Я жила так, як живуть усі молоді дівчата, в яких багаті батьки. Та скоро все це мені страшенно набридло. Нещасною я не була, але й щасливою себе не відчувала. Жила з дня на день, розважалась і марнувала час, як уміла. Я тоді взагалі ні про що не думала, принаймні так мені тепер здається. І ось до тата прийшов з твоїм проектом Хоббі. Вони розмовляли дуже таємниче, і я просто так, з цікавості причепилася до тата, щоб він відкрив таємницю й мені. Я вивчала з Хоббі твої креслення і вдавала, ніби все розумію. Твій проект мене надзвичайно захопив, це правда. Хоббі розповів мені про тебе, про те, яка ти чудова людина, і кінець кінцем мені страшенно закортіло тебе побачити. І ось я тебе побачила! Зроду ще я не відчувала ні до кого такої поваги, як до тебе! Ти припав мені до серця! Такий простий, такий сильний, такий здоровий! І мені захотілося, щоб ти був зі мною привітний! Але ти був до мене зовсім байдужий. Як часто я пригадувала той вечір! Я знала, що ти одружений, мені про це казав Хоббі, і я й на думці не мала — тоді,— що могла б стати для тебе чимось більшим, ніж другом. Але в мене прокинулося почуття ревнощів до Мод. Вибач, що я згадую про неї! Куди не підеш, куди не подивишся — скрізь чуєш і бачиш твоє ім'я! І я подумала: «Чому я — не Мод? Як це було б чудово! Тоді був би сенс і мати багатство!» Але я розуміла: це неможливо, і прагнула бути хоча б серед твоїх друзів. І тому я тоді так часто приїздила до вас, тільки тому. Бо коли в мене й зринали божевільні плани,— як би тебе закохати в себе, і закохати так, щоб ти покинув дружину й дочку,— то серйозно я про це не думала і взагалі в таке не вірила. Але й дружба не давала мені змоги підступити до тебе ближче, Маку! Ти замкнувся в собі, ти не мав ні часу, ні бажання подумати про мене. Я не сентиментальна, Маку, але тоді я була дуже нещасна! А потім сталася катастрофа. Повір, я б усе віддала, щоб відвернути те страхіття. Присягаюся тобі. То був жорстокий удар, і я дуже страждала. Але я егоїстка, Маку, велика егоїстка. Я ще оплакувала Мод, а в моїй свідомості вже прокидалася думка про те, що нарешті ти вільний, Маку! Ти вільний! І відтоді мною оволоділо палке бажання стати ближчою до тебе. Маку, я хотіла, щоб ти став моїм! Страйк, бойкот, банкрутство — все це було мені на руку. Доля раптом стала моєю спільницею. Я багато місяців не давала батькові проходу, щоб він став на твій захист. Але тато казав: «Це неможливо!» У січні я знов почала напосідати на нього. Але тато відповів: «Це зовсім неможливо!» Тоді я заявила йому: «Це повинно стати можливим, тату! Подумай добре, ти повинен зробити це можливим!» Я мучила тата, а я ж його люблю, як душу люблю! Мучила цілими днями. Нарешті він дав згоду. Він хотів написати тобі й запропонувати свою допомогу. Але тоді вже я задумалась. «Як бути? — міркувала я.— Мак прийме татову допомогу, кілька разів повечеряє в нас, а тоді знов пірне в свою роботу, і я вже його не побачу». Я розуміла, що маю проти тебе тільки одну зброю: татові гроші й татове ім'я. Вибач, Маку, за таку мою відвертість! І я, не довго думаючи, вирішила скористатися цією зброєю. Я зажадала від тата, щоб він один раз у житті зробив так, як я хочу, і ні про що не питав. Я погрожувала йому, своєму любому старенькому татусеві, що покину його й уже ніколи, ніколи до нього не повернуся, коли він не послухається мене. Це було негарно з мого боку, але інакше я не могла. Я, звісно, ніколи б тата не покинула, бо люблю його й шаную. І все ж я нагнала на нього страху. А що було далі, ти, Маку, знаєш. Я чинила негарно, але іншого шляху до тебе я не мала! Я через те зазнала стільки страждань, однак ладна була піти на будь-що. І коли в автомобілі ти освідчився, я вже хотіла відразу погодитись. Але мені все ж таки кортіло, щоб і ти доклав трохи зусиль, перше ніж одержиш мене, Маку...
Етель говорила дуже тихо, іноді навіть переходила на шепіт. Вона весь час лагідно, чарівно всміхалася, обличчя в неї витягувалось, на чолі набігали зморшки, і тоді вона мала сумний вигляд. Етель похитувала своєю вродливою голівкою і замріяне позирала на Мака. Від хвилювання в неї перехоплювало в горлі, і вона замовкала.
— Ти мене слухаєш, Маку? — спитала вона нарешті.
— Слухаю! — тихо відповів Аллан.
— Ось про що я й хотіла тобі розповісти, Маку,— щиро й відверто. Тепер ти все знаєш. Може, нам пощастить усе ж таки стати добрими товаришами й друзями?
Замріяно всміхаючись, Етель зазирнула Макові в очі, такі самі стомлені й сумні, як і доти. Він обхопив обіруч її гарне обличчя й кивнув головою.
— Я сподіваюся на це, Етель! — відповів Мак, і його бліді губи здригнулися.
В пориві свого почуття Етель не стрималася й на мить притислась до його грудей. Потім випросталася й збентежено всміхнулась.
— І ще одне, Маку! — похопилась вона.— Коли вже я стільки тобі сказала, то скажу все. Я мріяла про тебе, і ось ти мій! Але послухай: тепер я хочу, щоб ти мені довірився й полюбив мене! Ось чого я хочу домогтися. Не зразу, поступово, Маку, ти чуєш? Я докладу зусиль, і вірю, що доб'юся свого! Бо якби я в це не вірила, то була б глибоко нещасна... А тепер — добраніч, Маку!
І повільно, наче в неї запаморочилась голова, пішла.
Аллан нерухомо стояв біля каміна. Його зморений погляд блукав по залі, в якій він почував себе чужим, і він думав, що його життя з цією жінкою буде, може, все ж не таке безрадісне, як він потерпав.
5
ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!
Вони прийшли. Сільськогосподарські робітники, рудокопи, поденники, волоцюги. Тунель притягував їх, немов величезний магніт. Вони приїздили з Огайо, Іллінойса, Айови, Вісконсіна, Канзаса, Небраски, Колорадо, з Канади й Мексіки. Через Сполучені Штати мчали спеціальні поїзди. З Північної Кароліни, Теннесі, Алабами і Джорджії на північ посунули чорні юрби. Багато тисяч із тої великої армії, що колись розбіглася зі страху перед тунелем, тепер поверталися.
З Німеччини, Англії, Бельгії, Франції, Росії, Італії, Іспанії та Португалії сходилися вони на будівництва.
Мертві тунельні міста оживали. В зелених, припорошених величезних залах знов засвітилися бліді місяці. Знов заворушилися крани, білими хмарами попливла пара, повалував чорний дим. У залізних каркасах нових будов снували тіні, люди комашилися вгорі й унизу. Земля двигтіла, міста-смітники з гуркотом і скреготом випльовували в небо куряву, пару, чад, світло й вогонь.
Раптом знову загриміли лебідки, задиміли труби поснулих пароплавів на портових кладовищах Нью-Йорка, Саванни, Нью-Орлеана й Сан-Франціско, Лондона, Ліверпуля, Глазго, Гамбурга, Роттердама, Опорто й Бордо. На досі безлюдних сталеливарних заводах тепер стояв шум, гам; укриті порохом локомотиви виходили, пахкаючи, з депо. Підіймальні кліті на підвищеній швидкості летіли в шахти. Гігантський механізм, що від часів кризи ледве обертався, рвучко закрутився. Притулки для безробітних, палати лікарень спорожніли, з путівців зникли волоцюги. У банках і на біржах панувало неймовірне збудження, так наче в повітрі вибухали гранати. Промислові акції поповзли вгору, поверталися діловитість і піднесений настрій. Тунельні акції знов були в шані.
«Ллойд бере тунель у свої руки!» Ллойд сам! Без нікого!
Тунель глибоко зітхнув. Немов велетенський насос він почав усмоктувати й випльовувати людей, і роботи в ньому вже на шостий день набрали колишніх темпів. У штольнях гуркотіли бурильні машини; розпечені, люті носороги з «алланіту» вгризалися, як і колись, із ревом і завиванням у породу. Штольні скаженіли, реготали й марили. Юрми людей, обливаючись потом, знов кидалися в яскравому світлі прожекторів уперед і назад. Так наче ніколи нічого й не траплялося. Страйк, катастрофа — все забулося! Аллан підганяв, вимагав колишніх пекельних темпів; він теж ніби не пам'ятав про те, що сталося.