Штром відібрав добровольців і цілий місяць, день і ніч, працював у штольні. «Російський чорт» покинув роботу аж тоді, коли впав непритомний. Та через тиждень він знов був у пеклі.
Люди працювали тут зовсім голі. Немов брудні, замащені ящірки, снували вони туди-сюди, в напівнепритомному стані, підтримувані збуджувальними засобами.
На двадцять четвертому році будівництва, коли штольні підійшли одна до одної, як показували підрахунки, на шістдесят кілометрів, Штромові пощастило з Азорських островів зв'язатися по радіо крізь породу з «Товстим Мюллером». Ще півроку пекельної роботи, і обидві штольні посунулися вперед настільки, що мали вже підійти одна до одної. Однак стрілки сейсмографів навіть не здригалися, хоч Мюллер підривав породу по тридцять разів на день. Усі газети обійшло тривожне повідомлення: штольні розминулися! Інженери в обох напрямних штольнях безперервно підтримували між собою зв'язок. Відстані від Азорських та Бермудських островів були визначені з точністю до метра — як на поверхні, так і під морським дном. Розходження, отже, не повинно було перевищувати кількох кілометрів. Учені спеціально створили особливо чутливі прилади, стійкі проти впливу високої температури. Але й вони не реагували.
Сюди поспішили вчені з Берліна, Лондона, Парижа. Декотрі з них навіть зважилися спуститись у гарячу штольню. Однак марно.
Аллан наказав вести штольні навкоси вгору й навкоси вниз, а також пробивати мережу бічних штолень. Це був справжній рудник. Така робота наосліп, навмання була пекельна й виснажлива. Спека косила людей, як чума. Мало не щодня траплялися випадки буйного божевілля. Насоси безнастанно нагнітали в штольні охолоджене повітря, але стіни були гарячі, немов кахляні печі. Геть голі, вкриті пилюкою і брудом, осліплені курявою і спекою, інженери сиділи в штольнях і стежили за приладами.
Це був найстрашніший, найтривожніший період будівництва, і Аллан перестав спати зовсім.
Пошуки тривали чотири місяці — адже прокладання бічних штолень посувалося дуже повільно.
Світ завмер у судомній напрузі. А тунельні акції почали падати.
Але якось уночі Штром викликав по телефону Аллана, і коли той пробирався штольнею, Штром, обливаючись потом, брудний, вже й на людину не схожий, з'явився йому назустріч. І вперше Аллан побачив цього спокійного чоловіка схвильованим і навіть усміхненим.
— Ми намацали Мюллера! — сказав Штром.
У кінці штольні, що йшла навкоси вглибину, свистіло, вихоплюючись із шланга, прохолодне повітря; під рудниковою лампою стояв чутливий прилад, а поруч лежали дві постаті з закіптюженими обличчями.
Була друга година і одна хвилина, коли стрілка приладу на міліметр відхилилася вбік. Рівно через годину Мюллер мав провести наступний вибух, і всі четверо, затамувавши дух, цілу годину сиділи навпочіпки біля приладу.
О третій годині й дві хвилини стрілка затремтіла знов.
Газети випустили екстренні номери! Більшої сенсації годі було уявити собі навіть тоді, коли б Мюллер був небезпечним злочинцем, по сліду якого йшли детективи.
Тепер працювати стало легше. Через два тижні вже не було сумніву в тому, що Мюллер десь під ними. Мак наказав йому по радіотелефону «підійматися вгору». І Мюллер повів штольню вгору. Минуло ще два тижні, і обидва загони підійшли один до одного так близько, що прилади реєстрували вже навіть роботу бурів.
А через три місяці вибухи вже стало чути простим вухом. Глухо, невиразно, ніби грім удалині. Ще через місяць долинув скрегіт бурів! І нарешті настав знаменний день, коли обидві штольні з'єднала свердловина.
Робітники й інженери безмежно раділи.
— Де Мак? — спитав «Товстий Мюллер».
— Я тут! — відгукнувся Мак.
— Як поживаєте, Маку? — засміявся Мюллер.
— Усе гаразд,— відповів Аллан.
Ця розмова ще того самого вечора з'явилася в усіх екстрених випусках газет, що наповнили Нью-Йорк, Чікаго, Берлін, Париж і Лондон.
Вони працювали двадцять чотири роки, і ця зустріч стала найщасливішою подією в їхньому житті. І все ж вони обійшлися без гучних слів. Через годину Мюллер уже міг передати Алланові пляшку охолодженого мюнхенського пива, а на другий день вони пробралися крізь отвір один до одного,— всі перевтомлені, спітнілі, голі, брудні. На глибині шість тисяч метрів під рівнем моря.
Повернення Аллана штольнею назад перетворилося на тріумфальну поїздку. Загони робітників, що роїлися в пітьмі, зустрічали його радісними криками й вигуками:
— Шапки геть перед Маком, бо хлопець він свій!..
А в породу вже знову вгризалися зі скреготом бури.
6
Етель була не з того тіста, що Мод, і не хотіла стояти осторонь великих справ. Вона виявила бажання бути в самому центрі бурхливої коловерті. Етель закінчила систематичні інженерні курси, щоб брати участь у всіх розмовах «на рівній нозі».
Від того дня, як Етель подала Макові руку, вона з гідністю захищала свої права.
Етель ніби змирилася з тим, що Мак снідав без неї. Однак о п'ятій годині, рівно о п'ятій, вона з'являлася до нього, хоч би де він був — у Нью-Йорку чи в Тунельному,— і мовчки, не кажучи ні слова, готувала чай. Бувало, що в цей час Аллан провадив із котримсь інженером або архітектором нараду, однак Етель це не обходило.
Вона тихенько поралася в своєму кутку чи в сусідній кімнаті й, накривши на стіл, казала:
— Маку, чай готовий!
І Мак повинен був сідати до столу — сам чи з людьми, це було Етель байдуже.
О дев'ятій вечора її автомобіль стояв біля під'їзду, і вона терпляче ждала, поки Мак вийде. Неділі він мав проводити з нею. Він міг запросити друзів чи викликати цілу ватагу інженерів — це його справа. Дім Етель був гостинний. Приходити сюди й іти звідси можна було коли завгодно. Вона держала цілий парк автомобілів — п'ятнадцять штук,— які будь-кого з гостей о будь-якій годині дня чи ночі могли повезти куди завгодно. Інколи в неділю приїздив зі своєї ферми й Хоббі. Він щороку продавав по двадцять тисяч курей і бозна-скільки яєць. Що робилося в світі, його тепер не цікавило. Хоббі став набожним і відвідував молитовні зали. Часом він серйозно казав Алланові:
— Подумай, Маку, про спасіння своєї душі!..
Коли Аллан кудись виїздив, з ним їхала й Етель. Вона не раз бувала з ним у Європі, на Азорських та Бермудських островах.
Старий Ллойд купив поблизу Роулі, за сорок кілометрів на північ від Мак-Сіті, землю й побудував там для Етель розкішну віллу, справленій замок. Ділянка виходила до моря, а сам замок стояв посеред парку старих дерев, що їх за дорученням Ллойда перевезли до Роулі й посадили тут японські садівники.
Ллойд приїздив до коханої дочки щодня, а іноді гостював у свого божества цілими тижнями.
На третьому році заміжжя Етель народила сина. Син! Вона берегла його, як святиню. Це було дитя Мака — Мака, якого Етель любила без зайвих слів. Через двадцять років син мав узяти до своїх рук батькову справу й розвивати її далі. Етель сама вигодувала його, сама навчила казати перші слова й ступати перші кроки.
У перші роки життя маленький Мак був тендітною, вразливою дитиною. Етель називала його «породистим, аристократичним» хлопчиком. Але на третій рік він поповнішав, голова в нього стала більшою, а на обличчі висіяло ластовиння. Його білявий чубчик зробився яскраво-рудим; Мак ставав справжнім маленьким коногоном. Етель була щаслива. Вона не любила тендітних і вразливих дітей. На її думку, діти мали бути кремезні й міцні, мали вміти щосили кричати, щоб розвивалися легені,— точнісінько, як це робив її маленький Мак. Етель, яка зроду не знала страху, тепер пізнала його. Вона щогодини тремтіла за синочка. В її уяві зринали історії, коли викрадали дітей мільйонерів, калічили їх і осліплювали. Вона звеліла влаштувати на першому поверсі свого будинку, як у банку, обшиту залізом кімнату, де мав спати маленький Мак зі своєю нянькою. Без неї йому не дозволяли виходити з парку. Його супроводжували дві спеціально видресирувані поліцейські собаки, а за околицею на три милі довкруж постійно наглядав приватний детектив. Коли Етель брала сина з собою, з ним до автомобіля сідали двоє до зубів озброєних охоронців. Шофер мав їхати дуже повільно, і якось Етель дала йому ляпаса посеред нью-йоркської вулиці за те, що він допустив швидкість «hundred mile an hour» [92].