— Надворі підмерзає, — сказала вона, обертаючись. — Ого, як ти швидко. Ти що, не доливала содової?
Елоїза, з повними чарками в руках, раптом спинилася. Вона націлила вказівні пальці, як дула гвинтівок, і вигукнула:
— Ані руш! Цей проклятий закапелок оточений!
Мері Джейн засміялася і сховала люстерко. Елоїза підійшла до неї з віскі. Чарку Мері Джейн вона незграбним порухом примостила на підставку і, тримаючи свою в руці, знов простяглася на канапі.
— Як ти гадаєш, що вона там робить? Розсілася своїм ситим чорним задом і читає «Сутану». Я ненароком упустила формочки з кригою, коли діставала їх з холодильника, а вона як лупне на мене очима — я їй, бачте, заважаю!
— Це вже остання, чуєш! — сказала Мері Джейн і взяла чарку. — Слухай, знаєш, кого я бачила на тому тижні? В головній залі універмагу?
— Гм-м, — гмикнула Елоїза, підмощуючи під голову подушечку. — Акіма Тамірова.
— Кого? — перепитала Мері Джейн. — Хто це такий?
— Акім Таміров. У кіно грає. Він ще так кумедно каже: «Вам усе смішки, ге?» Я його люблю… В цій проклятій хаті немає жодноі зручної подушечки. То кого ти бачила?
— Джексоншу. Вона…
— Котру?
— Чи я знаю. Ту, що слухала з нами лекції з психології, ту що завжди…
— Вони обидві слухали з нами лекції з психології.
— Ну, оту з жахливим…
— Ага, Марсію-Луїзу. Я її також раз була стріла. Певне, в тебе голова почала тріщати від її торохтіння?
— Ще б пак! А все ж таки знаєш, що вона мені сказала? Що доктор Вайтінг померла. Вона дістала листа від Барбари Гілл, і та написала, що минулого літа у Вайтінг знайшли рак, от вона й померла. Важила всього шістдесят два фунти. Перед смертю. Правда, жах?
— Ні.
— Яка ти стала черства, Елоїзо.
— Ну, а що вона ще казала?
— О, вона щойно вернулася з Європи, її чоловік служив десь у Німеччині, і вона була з ним. Вони жили в будинку на сорок сім кімнат, каже вона, і, крім них, там ще була тільки якась одна пара. Мали десятеро слуг, свого власного коня, а конюхом у них був чи не колишній берейтор самого Гітлера. А ще почала розповідати мені про те, як її хотів зґвалтувати солдат-негр. На весь голос посеред головної зали універмагу — ти ж знаєш Джексоншу. Той негр був у чоловіка водієм і віз її вранці на базар, чи що. Каже, так перелякалася, що навіть не могла…
— Стривай, — перебила її Елоїза, підвела голову й гукнула, — Рамоно, це ти?
— Я, — озвався тоненький дитячий голосок.
— Зачини добре двері! — гукнула Елоїза.
— Прийшла Рамона? О, я вмираю, так хочу її побачити. Я ж не бачила її відтоді, як вона…
— Рамоно! — гукнула Елоїза з заплющеними очима. — Піди до кухні, нехай Грейс скине з тебе ботики!
— Добре, — сказала Рамона. — Ходімо, Джіммі.
— О, я вмираю, так хочу її бачити, — сказала Мері Джейн. — О боже! Дивись, що я тобі наробила. Я не хотіла, Ел!
— Та нічого. Нічого! — сказала Елоїза. — Я однаково ненавиджу цей нікчемний килим. Я тобі ще наллю.
— Не треба. Лишилося більше як половина, — Мері Джейн підняла чарку.
— Не хочеш? — сказала Елоїза. — Дай мені сигарету.
Мері Джейн простягла їй пачку і знов сказала:
— О, я вмираю, так хочу її бачити. На кого вона тепер схожа?
Елоїза черкнула сірником:
— На Акіма Тамірова.
— Ні, справді.
— На Лью. Викапаний Лью. А коли ще приходить його матінка, то вони як трійнята. — Не підводячись, Елоїза сягнула рукою до купки попільничок з другого краю курильного столика, їй пощастило дістати верхню й поставити собі на живіт. — Я вже думаю, чи не придбати собі собаку, може, спанієля. Щоб хоч хтось у домі був схожий на мене.
— А як тепер у неї з очима? — спитала Мері Джейн. — Не стало гірше?
— Боже, звідки я знаю?
— Чи вона взагалі бачить без окулярів? Ну, коли їй треба встати вночі в туалет абощо?
— А хіба вона скаже? Така, мерзотниця, потайна, що страх.
Мері Джейн обернулася.
— Ну, Рамоно, добрий день! — сказала вона. — Ох, яка ж гарна сукенка! — Вона поставила чарку. — Ти мене, мабуть, вже й не пам'ятаєш, Рамоно?
— Як не пам'ятає? Хто це, Рамоно?
— Мері Джейн, — відповіла Рамона й почала чухатися.
— Чудесно! — вигукнула Мері Джейн. — Може, поцілуєш мене, Рамоно?
— Годі тобі! — сказала Рамоні Елоїза.