— Чому не можу?
— А хіба він дурний? — невинно спитала вона.
— Ох, нащо даремно балакати, — сказала Елоїза. — Киньмо про це. Я тільки настрій тобі псую. Не слухай мене.
— То чого ж ти вийшла за нього заміж? — спитала Мері Джейн.
— Господи боже! А звідки я знаю. Він казав, що любить твори Джейн Остін. Казав, що її романи мали великий вплив на його життя. Отак і сказав. Потім, коли ми одружились, я дізналася, що він не читав жодної її книжки. Ти знаєш, хто його улюблений автор?
Мері Джейн похитала головою.
— Л. Менінг Вайнс. Чула про такого?
— Ні.
— Я також не чула. І ніхто не чув. Він написав книжку про якихось чотирьох чоловіків, що вмерли з голоду на Алясці. Лью не пам'ятає навіть, як та книжка зветься, але каже, що вона чудово написана. Господи боже! Не стає людині чесності щиро признатися, що їй подобається читати, як ті четверо здихали з голоду в іглу чи як воно зветься. А хоче додати собі ваги, аякже! Чудово написана!
— Ти надто любиш усе критикувати, — сказала Мері Джейн. — Надто до всього прискіпуєшся. Може, то справді гарна книжка…
— Повір мені, що в ній нема нічого гарного, — сказала Елоїза. Потім трохи подумала й додала: — Ти хоч маєш роботу. Розумієш, хоч роботу…
— Але ж послухай, — сказала Мері Джейн. — Може, ти колись таки скажеш Лью, що Волт загинув. Він не буде ревнувати, як знатиме, що Волт, — ну, сама знаєш… Що він загинув і таке інше.
— Ох, люба моя! Яка ж ти, бідолахо, цнотлива! А ще й кар'єру робиш. — сказала Елоїза. — Та тоді буде ще гірше. Він з мене душу висотає. Ти зрозумій. Він знає тільки те, що я дружила з якимось Волтом, якимось дотепним солдатом. Я йому нізащо не признаюся, що Волт загинув. Нізащо! А якби коли й призналася, — хоч це дурні балачки, я не признаюся, — то сказала б, що він загинув у бою.
Мері Джейн підвела голову й потерлася підборіддям об руку.
— Ел… — сказала вона.
— Що?
— Чому ти не розповіси мені, як він загинув? Присягаюся, що я нікому не скажу. Слово честі. Прошу тебе.
— Ні.
— Ну прошу тебе. Слово честі, я не скажу нікому.
Елоїза допила віскі й поставила порожню чарку на груди.
— Ти скажеш Акімові Тамірову, — мовила вона.
— Та що ти! Тобто я нікому ні слова…
— Ох, — зітхнула Елоїза. — Його полк стояв десь, відпочивав між боями, чи що, так написав мені в листі його товариш. Волт і ще один солдат пакували японську плиту, їхній полковник хотів послати ту плиту додому. Чи, може, вони витягли її з ящика, хотіли перепакувати — я добре не знаю. Одне слово, в ній було повно бензину та іншого лиха, і вона вибухнула в них у руках. Тому другому солдатові лише око вибило. — Елоїза заплакала і обхопила пальцями порожню чарку, щоб утримати її на грудях.
Мері Джейн зсунулася з канапи, навколішки підповзла до Елоїзи й почала гладити її по лобі.
— Не плач, Ел, не треба!
— Хіба я плачу? — сказала Елоїза.
— Я розумію, але не плач. Тепер уже не поможе, не плач.
Стукнули двері знадвору.
— Рамона вернулася, — сказала Елоїза в ніс. — Зроби мені таку ласку, піди до кухні й скажи тій, як її там, щоб швидше нагодувала її. Підеш?
— Так, так, тільки не плач. Добре?
— Добре. Іди. Мені тепер чогось гидко навіть подумати про ту кляту кухню.
Мері Джейн підвелася, захиталась, але втрималась на ногах і вийшла з кімнати.
Хвилини через дві вона вернулася. Поперед неї бігла Рамона, навмисне хляпаючи розстебнутими ботиками.
— Вона не дає мені скинути ботики, — сказала Мері Джейн.
Елоїза, що й далі лежала горілиць на килимі, втирала носа. Не забираючи хусточки від носа, вона сказала Рамоні:
— Піди скажи Грейс, нехай тебе роззує. Ти ж бо знаєш, що не можна заходити в ботиках до…
— Грейс в туалеті, — відповіла Рамона.
Елоїза зім'яла хусточку, важко підвелася й сіла.
— Дай ногу, — сказала вона. — Ні, спершу сядь, чуєш?.. Не там, а сюди… сюди… О господи!
Мері Джейн долізла під стіл по сигарети.
— Вгадай, що сталося з Джіммі! — сказала вона.
— Як я можу вгадати? Другу ногу. Дай другу ногу.
— Його переїхала машина, — сказала Мері Джейн. — Який жах, правда?
— Я бачила Стрибуна з кісткою, — сказала Рамона Елоїзі.
— Що там сталося з Джіммі? — спитала її Елоїза.
— Його переїхала машина, і він помер. Я бачила Стрибуна з кісткою, і він не віддавав…
— Дай-но сюди лоба, — сказала Елоїза. Вона приклала руку до чола Райони, — В тебе гарячка. Піди скажи Грейс, хай нагодує тебе нагорі. Потім відразу лягай у ліжко. Я пізніше прийду. Йди вже, йди. І забери свої ботики.
Рамона вийшла з кімнати поволі, ніби на дибах.