— Кинь-но мені сигарету! — попросила Елоїза. — І давай ще вип'ємо.
Мері Джейн подала Елоїзі сигарету.
— Дивно, правда ж? З тим Джіммі. Ну й уява!
— М-м. Підеш налити нам, га? А ще краще принеси пляшку сюди… Я туди не хочу йти. Там усе тхне тим гидотним помаранчевим соком.
Було п'ять хвилин на восьму, коли задзвонив телефон. Елоїза встала зі стільчика біля вікна й пошукала навпомацки черевиків. Але не знайшла. У самих панчохах, поволі, майже апатично, вона підійшла до телефону. Дзвінок не збудив Мері Джейн, що спала на канапі, сховавши обличчя в подушку.
— Алло, — сказала Елоїза в трубку, не вмикаючи люстри. — Слухай, я не можу поїхати по тебе. В нас Мері Джейн. Вона загородила своєю машиною виїзд і загубила ключа. Я не Можу виїхати. Ми хвилин із двадцять шукали ключа в тому, як його, в снігу і в болоті. Може, Дік і Мілред тебе підкинуть? — Вона трохи послухала, — Он як. Шкода, голубе. А чому б вам, хлопці, не вишикуватись і марш-марш додому? Ти б командував: раз-два, раз-два. — Вона знов послухала і сказала: — Ні, я не жартую, їй-богу, ні. В мене просто кепський настрій.
Вона повісила трубку.
До вітальні вона поверталася вже не так упевнено. Підійшовши до стільчика коло вікна, вона вилила в чарку решту віскі. Його було десь на палець. Вона випила, скривилася й сіла.
Коли Грейс ввімкнула в їдальні світло, Елоїза здригнулася і, не підводячись, гукнула їй:
— Краще не накривай до восьмої, Грейс! Містер Венглер трохи спізниться.
Грейс спинилася на порозі їдальні, світло падало на неї ззаду.
— Пішла вже та леді? — спитала вона.
— Ні, відпочиває.
— Он як. Місіс Венглер, я хотіла спитати, чи не дозволили б ви моєму чоловікові залишитися тут. У моїй кімнаті місця вистачить, а йому до ранку можна не вертатися в Нью-Йорк, та й надворі так погано.
— Вашому чоловікові? А де він?
— Ну, тепер він у кухні, — сказала Грейс.
— Ні. Грейс, тут йому не можна ночувати.
— Що, мем?
— Кажу, що йому не можна тут ночувати. Я не збираюся відкривати в себе готель.
Грейс на хвилину застигла, тоді сказала;
— Добре, мем.
І повернулася до кухні.
Елоїза поминула їдальню і рушила нагору сходами, на які падав знизу тьмяний відблиск. На сходах валявся один Рамонин ботик. Елоїза підняла його і щосили шпурнула через поруччя вниз. Він лунко ляснув об підлогу.
Вона ввімкнула світло в Рамониній кімнаті, але не зняла руки з вимикача, ніби шукала в ньому опори. Так вона постояла хвилину, дивлячись на Рамону. Тоді відпустила вимикач і швидко підійшла до ліжка.
— Рамоно, прокинься! Чуєш!
Рамона спала на самому краєчку ліжка, майже звісивши зад. На нічному столику, розмальованому каченятами, лежали скельцями догори окуляри з рівненько складеними дужками.
— Рамоно!
Дівчинка глибоко зітхнула й прокинулась. Вона злякано витріщила очі, але відразу ж примружилася:
— Це ти, мамо?
— Ти, здається, сказала мені, що Джіммі Джіммеріно переїхала машина і він помер?
— Що?
— Не чуєш? Чого ти знов спиш на краю?
— Бо…
— Бо що? Рамоно, не дратуй мене, а то…
— Бо не хочу придушити Мікі.
— Кого?
— Мікі, — сказала Рамона і потерла носа. — Мікі Мікерано.
Голос у Елоїзи зірвався до вереску;
— Ану лягай на середину, чуєш!
Рамона злякано втупилася в матір.
— Стривай-но! — Елоїза схопила Рамону за руки й за ноги і, ледь піднявши, перекинула її на середину ліжка. Рамона не опиралася, не плакала — просто, ані поворухнувшись, дала себе перекинути.
— А тепер спи, — сказала Елоїза, важко дихаючи. — Заплющ очі… Чуєш, заплющ очі!
Рамона заплющила очі. Елоїза підійшла до вимикача й погасила світло. Але на порозі спинилася й довго стояла в темряві. Раптом вона метнулась до нічного столика, вдарилась коліном об ніжку ліжка, але з поспіху навіть не відчула болю. Вона схопила Рамонині окуляри і обома руками притиснула їх до щоки. По обличчю в неї текли сльози і скапували на скельця.
— Бідолашна тупташка-невдашка! — без кінця проказувала вона. — Бідолашна тупташка-невдашка!
Нарешті вона знов поклала окуляри на столик скельцями вниз. Тоді нахилилась до ліжка, мало не втративши рівноваги, й почала обтикувати Рамону ковдрою. Рамона не спала. Вона плакала, і видно, вже давно. Елоїза мокрими губами поцілувала її в уста, відгорнула з лобика волосся й вийшла.
Спускаючись, вона добре похитнулась, а внизу заходилася будити Мері Джейн.
— Що? Хто це? Га? — Мері Джейн рвучко підвелася й сіла на канапі.
— Мері Джейн, прошу тебе, послухай, — захлипала Елоїза. — Ти пам'ятаєш, як на першому курсі я одягла сукню, пам'ятаєш, таку брунатну з жовтим, я її купила в Бойза, а Міріам Бел сказала, що в Нью-Йорку вже ніхто не носить таких суконь, і я цілу ніч ревіла? — Елоїза поторсала Мері Джейн за руку. — Я ж була доброю дівчиною, — благально спитала вона, — правда ж, доброю?