— А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? — поцікавився Дементій.
Господар трохи зам’явся.
— Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.
— А виступати свідком на суді доводилося?
Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.
— Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, — зауважив майор.
— Ну, — ущіпливо відповів Козлов, — для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.
Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.
— А якщо знайдемо? — спитав він.
— Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, — так само ущіпливо відповів Козлов. — Але я збираюся переїжджати.
— Їдете з Києва?
— Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.
Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.
— Що ж, бажаю вам успіхів, — сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. — Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…
— Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.
Авенір купує парфуми
Авенір Дейкало вийшов із театру імені Франка разом зі своєю приятелькою Іринкою Кириченко. Вони вкотре дивилися «Енеїду».
— Ходімо десь повечеряємо, — запропонувала Іринка. — Після «Енеїди» завжди хочеться їсти.
Дорогою вони говорили про Котляревського, хоча за останні сто років про нього не вдалося вигадати чогось нового. Іринка Кириченко — гарна молода жінка трохи за тридцять. Вона висока, повногруда, має пишне каштанове волосся і класичний профіль. Іринка трохи зависока для Авеніра і трохи загладка, як на його смак. Вона любить вишукані речі й одягається не лише зі смаком, але й щоб фірма була відома.
Усі вважають її дівчиною Авеніра, а найгірше те, що вона, мабуть, і сама так вважає. Це трохи бісить Дейкала, але насолода спілкування з інтелектуалкою настільки велика, що він відмахується від неприємних думок, переконуючи себе: «Ну не примусять же мене силоміць одружуватися!»
Іринка запропонувала піти у кав’ярню в Пасажі. Їй здавалося, що це дуже вишукана кав’ярня. Та Авенір лише посміхнувся про себе, згадавши один випадок, свідком якого він був. Одного дня він крокував у своїх справах через Пасаж, було ще рано, кав’яр-ні тільки-но відчинялися. У кафе просто за вітринами, де розташований салат-бар, метушилася офіціантка. Вона розкладала салати по металевих контейнерах. Авенір спостерігав за нею, поки йшов повз вікна. І раптом побачив, як вона, витрушуючи салат із відра, запхнула туди руку і заходилася жменею перекладати масу до контейнера. Аристократизм цього закладу сильно впав у очах Дейкала. Але казати про це Іринці він не вважав за потрібне.
У кав’ярні вони вибрали столик у кутку біля вікна. Коли парочка влаштовувалася, хтось радісно гукнув до них. За сусіднім столиком сидів їхній спільний приятель Ігор Кочет, київський поет і журналіст, великий знавець ресторанів і вин.
Він представив їм свою супутницю, гарненьку пухкеньку дівчину з вибагливо розкуйовдженим білявим волоссям, що її зовсім не псувало. Вона мала сяючі сині очі і розкритий від вічного подиву ротик. Авенір відразу запідозрив, що вона тупенька, як і решта дівчат Кочета. Ігор, людина освічена і талановита, отримував задоволення лише від спілкування з такими, незайманими цивілізацією створіннями. Обидві пари сіли за один столик.
— Це моя нова любов, — підморгнув Ігор Авеніру, — знайомтеся — Віруня. А ти, сонечко, познайомся з Іринкою і Авеніром. Вони великі поціновувачі театру. Гадаю, зараз теж ідуть із якої-небудь інтелектуальної вистави.
— Не вгадав, — посміхнувся до Віру ні Авенір, — ми дивилися «Енеїду». Не така це вже інтелектуальна вистава. Проте весела.