Нарешті він добрів до курилки. Там сидів лише кореспондент відділу кримінальної хроніки, невисокий худорлявий хлопчина з русявим волоссям і світлими очима. Він тримав у руці паперову склянку з кавою і мрійливо спостерігав за кільцями диму від своєї сигарети.
— Здоров, Іване, — привітався Авенір. — Нудьгуєш, коли твої друзі упрівають за комп’ютерами?
Іван мовчки знизав плечима.
— Ти знаєш що-небудь про Арнаута? — не вгавав Авенір.
— Що тебе цікавить? — спитав Іван. — Про його кар’єру? Про особисте життя? Він же помер.
— Оце мене і цікавить, — відповів Дейкало. — Що з ним трапилося?
— Після довгої і тяжкої хвороби, як то кажуть.
— І нічого підозрілого?
— Що ти маєш на увазі?
— Вбивство або самогубство, — повільно мовив Авенір, спостерігаючи за колегою.
— Дурниці.
— І жодних чуток навколо його смерті?
— Чутки переважно були про те, хто стане його наступником. Ти ж розумієш, посада у нього була дуже приваблива…
Тут двері прочинилися, всунулася кудлата голова і повідомила:
— Іване! Тебе шеф викликає! Сказав: негайно!
Іван розвів руками, похапцем загасив сигарету і вибіг.
Дейкало, залишившись на самоті, продовжував розмірковувати про загадковий список.
Абсолютно очевидно, що всіх цих людей у списку щось об’єднує. Що саме? Не робота, не дружба, вони не могли бути однокласниками чи пацієнтами однієї лікарні. Вони всі різного віку і належали до різних прошарків. Принаймні, ті, про кого Авенір знав. Вони не могли бути членами однієї банди. Але могли бути жертвами злочину… Проте ж відомо, що Тома Оліяр померла від запалення легень, Арнаут — від пухлини мозку. Ніхто з них не був злочинцем, ніхто не вкоротив собі віку. І все ж між ними існував зв’язок, бо священика вбили, найімовірніше, за цей список. Значить, треба лише розгадати таємницю списку…
Авенір вирішив чкурнути до Дементія, поки є вільна хвилинка. Чи є вона в майора, Дейкало навіть не замислювався.
Він бігцем скотився зі сходів, розшукав свій скутер серед авто колег і помчав до відділку.
— Послухай, Миколо, ти казав про шантаж, — увалившись до кабінету слідчого, Авенір одразу почав із того, що його найбільше цікавило.
— Який шантаж? — не відразу зрозумів його майор.
— Я маю на увазі той список, що знайшли у священика.
Дементій знизав плечима:
— Ну, це перше, що спадає на думку. А взагалі це може бути що завгодно. Може, це список клієнтів наркоторговця або самих наркоторговців, або список чиїхось боржників, або…
— А я перелічував навпаки — це не може бути тим, не може бути цим… — зауважив Дейкало.
— Тобто, ти розумієш, що цей перелік можна продовжувати. Єдине, що не викликає сумнівів, — ця записка дуже важлива для когось, якщо заради неї він наважився на вбивство. До речі, чому ти зацікавився списком?
— Мені здається, це список жертв, а не злочинців. Можливо, мені вдасться захистити когось із них, — скромно відповів Авенір.
— Ти певен? Адже може бути і навпаки.
— Маєш рацію, — тепер настала черга Дейкала знизувати плечима. — Я не такий уже і певний. Хтозна, чого я так загорівся. Може, через те, що вбито священика. Я чув, що він прекрасна людина, як священик користувався повагою, на його служби сходилося багато людей. Я думаю, якщо цей список був для нього важливий, то, вочевидь, йдеться про чиєсь життя і смерть. А ви просунулися у розслідуванні?
— Ти ж знаєш, це довга пісня, — зітхнув майор. — Те перевір, се перевір. Зараз ми перевіряємо жінку, яку отець Юрій сповідував.
— І що ви накопали?
— Звичайнісінька жінка. Вдова. Ми подумали, що вона через чоловіка могла бути пов’язаною з чимось протизаконним. Але ж ні, все чисто. Останнім часом працювала у невеликому товаристві «Друг споживача», яке збирає дані про попит на різні продукти, товари… Це досить відоме товариство з доброю репутацією. На службі про Ольгу Степаненко говорять тільки хороше, але про її особисте життя майже нічого не знають. Кажуть, вона нібито приїхала з Житомира. Єдине, що дивно, — після неї залишилося дуже мало речей.
Дейкало заперечливо похитав головою:
— Це не так уже дивно. Якщо вона була у Києві лише тимчасово, то могла не набирати з собою одягу. Крім того, Житомир не так далеко — завжди можна з’їздити на вихідні і привезти щось по сезону.
— Можливо, і так, — здавалося, майор думав про щось своє. — А ти, я бачу, вирішив провести власне розслідування.
У його голосі чулося запитання.
— А хіба я заважатиму? Просто спробую щось довідатися, — заспокоїв Авенір майора. — Може, чимось і тобі допоможу.