— Що ж, розібрався я з нашим батюшкою, — повідомив він.
— Є результати? — запитав Дементій.
— Лише попередні. Він убитий ударом важкого предмета по голові. Помер одразу, після першого удару, але вбивця гепнув кілька разів поспіль. Череп геть розтрощений.
Дементій пройшовся кабінетом, розмірковуючи, хоча нічого надзвичайного судмедексперт йому не повідомив.
— Убивство з пограбуванням… — проказав він.
— Хіба його пограбували? — здивувався Гімпель.
— Важко сказати, що він мав цікавого для грабіжника, але кишені у нього були вивернуті, підкладка порізана. Його валізка розкрита, речі розкидані по землі, розчавлені, побиті…
— Може, на нього напав якийсь божевільний? Що можна вкрасти у священика? Хоча тут можливі два варіанти. Перше: діяв якийсь підліток, для якого саме вбивство було метою, тобто злочин заради злочину. І друге: особиста помста. Може, цей отець комусь не відпустив гріхи?
Дементій заперечливо похитав головою.
— Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…
Гімпель перепитав:
— Хоча що?
— При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.
— Якісь шпигунські пристрасті, — хмикнув Гімпель.
— Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.
— А вбивця про це не знав.
— Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки — то тим більше.
Гімпель поцікавився:
— А що у записці?
— Кілька прізвищ без жодного коментаря, — Дементій простягнув записку колезі.
Судмедексперт зачитав:
— Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?
Майор замість відповіді спитав:
— Тобі знайомі ці прізвища?
— Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, — судмедексперт із сумнівом похитав головою.
— Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, — Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.
— Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, — сумнівався Гімпель.
— Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.
— Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, — заперечив судмедексперт.
— Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, — зітхнув Дементій.
Гімпель зітнув плечима:
— Але ця «пічка» суто гіпотетична.
— Згоден. Проте іншої немає.
Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:
— Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…
— Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.
— Єдине, що я можу тобі порадити, — зітхнув Гімпель, — перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.
— Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, — погодився Дементій.
Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.
Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:
— Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:
— Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.
— Ви встановили її особу? — перебив Авенір.
— Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.
— Зрозуміло, — кивнув головою Авенір.
— Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, — отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.