Дивне Велерадове ім’я пояснювалось просто — він був язичником, для яких слов’янські імена були обов’язковими. Пістолет, вдала імітація «парабелума» 40-х років, мав єдину ваду — з нього не летіли справжні кулі, але звук пострілу міг налякати і не такого «юрода» як Сашко. Під час наших з ним нечастих зустрічей, Велерад здебільшого мовчав, але коли вже починав говорити, то обов’язково звертав розмову на Українську повстанську армію, Степана Бандеру, Тараса Чупринку, він же Роман Шухевич, і Декалог Українського Націоналіста.
Я добре пам’ятаю той день у червні. Ми знову були на Острові і вигрівались на невеличкому пляжику неподалік від Святилищ, які відвідував Велерад. Завдяки йому це місце вже два тижні було «чистим» від знайомих нам орків і тому ми щиро зраділи, коли побачили на стежці сутулу постать приятеля.
Велерад порадував нас новим прикидом. До того він носив камуфляжні штани і зелену футболку з силуетами повстанців з автоматами, котрі виднілись між дерев. Напис на футболці був таким:«Українці, бережіть ліси, вони вам ще знадобляться»
Нині на хлопцеві була чорна майка з вовчою мордою і багряним написом:«Краще померти вовком, ніж жити псом».
Ми гукнули до Велерада, і він підсів до нас. Розпочалася розмова, яка переважно крутилася довкола вовків та їхнього символічного значення. У Толкієна, як відомо, вовки — це символ зла, Велерад же доводив, що в слов’янській традиції вовк є звіром Перуна, Бога війни, а також символом шляхетности.
З вовків балачка непомітно зіслизнула на ельфійські звичаї і Велерад замовк. Меглор почав оповідати про місця в Європі де нібито бачили цих істот. Неодмінною приналежністю такого місця мало бути ідеальне коло в лісі, заросле травою.
- І щоб довкола росли дуби, — продовжував Меглор. Велерад, який нібито задрімав, раптом озвався:
- Є таке місце і у нас на Острові. В плавнях.
Ми були ельфами, а тому не підскочили, не загорлали і не почали вимагати відомостей. Натомість я перейшов на вишукану українську мову — неможливість вивчити Синдарін[8] змусила мене впритул зайнятися мовою, від якої орків аж вивертало — і за півгодини витягнув з Велерада усі подробиці маршруту. Вкупі із вправно намальованою на шматку паперу картою, яку наш приятель назвав «мапою» і сказав:
— Все одно ж будете шукати, то краще йдіть за вказівками. Я там навіть ночував в минулому році… Щось там є… Ельфи, не ельфи, а місце там сильне. Дивіться, будьте обережні. Я там, на мапі, славні[9] написав, як будете шукати, то повторюйте, швидше знайдете. Крутить там людей… По колу водить — в трьох деревах заблукати можна.
Ми перезирнулись. Це була ще одна певна прикмета. Статус Велерада в наших очах піднявся до шляхетного Дунадана — слідопита.[10]
— Нашій вдячності немає меж, воїне, — сказав я серйозно, а Велерад озвався без тіні усмішки:
— Та нема за що. Ви б отак і розмовляли завжди, ельфи… Українська — то мова Богів.
Ми пообіцяли подумати над цим і понеслись додому, готуватись до походу.
***
Мамі я сказав, що йду на нічну тусовку в Офіцерську балку. Вона сприйняла це нормально. Спитала тільки, чи іде і Вадик, (тобто Меглор). У Меглора був намет і спальник, а отже гарантія, що ми не застудимося і не спатимемо на голій землі.
Мама взагалі у мене була правильна… За статусом вона дорівнювала Еовін, принцесі-войовниці,[11] бо боролася з життям і нестатками сама-самісінька і ніколи не опускала зброї. До моїх ельфійських походеньок ставилася поблажливо і навіть прочитала «Володаря перснів». Нам з нею було добре. Про татуся — орка, котрий пив і лупцював нас обох, ми вже років десять як не згадували.
Меглорові батьки завдавали йому більше клопоту, бо вважали, що синочок звівся на дурниці, а я на нього погано впливаю. Та наступного дня ми вирушили як і домовлялись, о десятій ранку. Крім наплічників я тябричив намет, а Меглор — спальник.
Години зо три ми йшли берегом Старого Русла, аж поки не вийшли до інститутської бази відпочинку. Тут поскидали наплічники, одежу і полізли у воду. Купались, аж доки не посиніли, тоді одягнулися і рушили в плавні.
Там ми блукали до вечора. Велерад мав рацію — місця там дивні. Нас крутило і колом і як завгодно. Мапа допомагала мало — ми ніяк не могли знайти позначений на ній прохід.