В центрі кола височіла камінна стела, що нагадала мені кельтські дольмени з ілюстрацій в «Енциклопедії неймовірних явищ». Танок то обходив її колом, то проходив наскрізь, наче через браму. На задньому плані виднілися обриси якоїсь дерев’яної споруди — вже значно пізніше я побачив щось подібне в Західній Україні — старовинну гуцульську церкву з гостроверхими шатрами замість куполів, схожу на індійський храм.
І раптом, коли ми вже відійшли від першого переляку і стали приглядатися пильніше, у колі з’явились інші постаті — воїнів у круглих шоломах і — як мені здалося — кольчужних сорочках. Принаймні, на них відблискував метал. Тьмяне світло палало на лезах клинків… Мечі воїнів були справжні, як і кров на вбранні танцівниць… Танок, коли б він не відбувався, перервала смерть. Один з вояків жбурнув смолоскипом у розчинені двері храму. Спалахнув вогонь — і видиво зникло.
Присягаюся всіма трьома Сільмаріллами,[16] аби ми були певні, що виберемося з плавнів поночі, ми б забули про ельфійську гордість і кинулися геть, покинувши намета. Та подітись було нікуди, і ми лишились, хоч трусити нас перестало лише години через дві. Про сон ми й не думали — який вже тут сон.
Але то ще був не кінець дивовижам. Десь годині о третій цієї безкінечної ночі бриніння дерев раптово змовкло і по колу пронісся порив вітру. Дуб, біля якого ми розташувались, загув, наче у відповідь, і замовк.
Вітер був інакшим… Духмяний, нетутешній вітер, що пахнув травами і водою…. Чистою Рікою, не закутою в гидкі кайдани греблі, гудінням древніх скель…Димом від жертовних вогнищ, а не від заводів…. А потім перед нами розчинилася Брама.
Я називаю це так, за браком іншого слова. Брама, портал, перехід… Сіре туманне пасмо закрутилося в спіраль і спалахнуло вогнем. У вогняному кільці з’явились дві постаті — чорноволоса жінка, в якій я начебто пізнав найстаршу з танцівниць, і чоловік — високий могутньої статури старий. Довге сиве волосся, борода і посох у руці робили його схожим на мага Гендальфа[17] з голлівудського фільму. Тільки замість гостроверхого капелюха дід мав довкола чола плетену з чогось широку стрічку. Він невпинно щось бурмотів, ритмічно, наче декламував вірші.
Меглор сів на землю і мовчки поповз у намет. Я продовжував стояти, хоча тримала мене уже навіть не гордість ельфів. Я остовпів з переляку.
Жінка підійшла до мене і відкинула з чола волосся, котре прикривало їй половину обличчя. Натомість я побачив страхітливий рубець і порожню очницю… Слід від удару мечем…
— Сину мій, Ратимере… — вимовила вона низьким хрипкуватим голосом чимось і справді схожим на мамин.
Вона нічим не нагадувала маму. Навіть без отого рубця… Мама в мене — голубоока блондинка північного типу, а ця пані, смаглява й темноока, явно мала в собі домішку якоїсь древньої крови. Може скифської, я на цьому не дуже розуміюсь. Може ще давнішої. Серед українців Полтавщини, як я дізнався потім, інколи трапляється подібний тип облич, трохи схожий на індуський. Але тоді мені було не до етнографічних роздумів. Її голос… він наче заворожив мене. І мені здалося, що я згадав…
— Нене! — почув я власний крик… Руки її були гарячими, не як у привида… І сльози, що текли з єдиного вцілілого ока теж були справжніми…
— Борше, — вимовила вона, — слухай, синку…
***
Я вломився до власної квартири наче злодій, бо ніяк не міг потрапити ключем у шпарину. Мама була на роботі — восьма година ранку. Ми винеслися з плавнів як навіжені, тільки-но почало світати.
Наплічника я покинув в коридорі і пошльопав до своєї кімнатки. Витрусив з книжкової полиці зачитане до дірок видання «Володаря перснів», розбухлий від закладок «Сільмарілліон» і ледве витягнув товстенький ілюстрований том, що називався «Відважні воїни світу».
Убивць, котрі перервали танок на Святилищі я знайшов у розділі «Вікінги». Шоломи, тип кольчуг, шкіряні сорочки простих вояків з металевою лускою… Варязькі воїни… Найманці… Сволота…
Гнів цей підіймався з глибин пам’яти… З тих часів, коли я був Ратимером…
Коли я трохи заспокоївся і скинув похідне вбрання, то вирішив, що маю поспати а думати опісля на тверезу голову. Та сон не йшов… Слова жінки, що була моєю матір’ю тисячу років тому наче запеклися в моїй голові.
Мені не потрібен був перекладач, хоча стародавньої мови я просто не знав. Мабуть я таки насправді жив в ті часи духмяного вітру. А також в часи крові і попелу…