Робер Мерль
ТВАРИНА, ОБДАРОВАНА РОЗУМОМ
Передмова
Багато часу збігло після виходу в світ роману «Смерть — моє ремесло». Але ще й досі прикро мені, що через своє недбальство я не написав вступної статті до книги. Кожне недбальство карає, а моє покарало мене жорстоко, бо за п’ятнадцять років після опублікування книги читачі ставлять під сумнів історичну правдивість моєї розповіді. Однак було ж легко зупинити тоді читача на якусь мить ще на перших сторінках книги й сказати йому: все, за винятком імені, є правдивим у історії Рудольфа Ланга, в його житті, в його кар’єрі. Маючи намір змалювати виникнення фабрики смерті в Освенцімі, я написав історичний твір: за допомогою архіву Нюрнберзького процесу я його відтворював, добираючи цеглину до цеглини, документ до документа.
Щодо роману «Тварина, обдарована розумом», то тут також виникає проблема правдивого й вигаданого, але вже іншого характеру. Передусім важко визначити «жанр», до якого належить роман Зрозуміло, що цей жанр, якщо ми його визначимо, в свою чергу вимагає встановлення пропорції «фактичного» й вигаданого, про що закономірно може запитати читач. Тут я визнаю своє скрутне становище. Я не певен, що сам зможу дати вичерпне визначення цій книзі. Отже, моє завдання, либонь, у тому, що хоча б приблизно, коли не можна визначити точно жанр цього твору, сказати, що є і чого немає.
Для читача, зовсім необізнаною з наукою, про родину китоподібних, роман «Тварина, обдарована розумом», на перший погляд, видасться міфом про тварин. Чи справді це міф? Так і ні. Розумію, відповідь незадовільна, проте достоту вірна, й вона не знецінює жанр, до якого належить творчість таких видатних письменників, як Сірано де Бержерак, Свіфт, Мак-Орлан[1], Карел Чапек, Орвелл, Веркор. Ці імена нагадують про захоплюючі твори, де стосунки людини з твариною доходять до утопії. У більшості випадків ідеться про тварин (птахів, коней або свиней), наділених розумом, що поневолюють людину й роблять з неї своєрідну вироджену, похітливу й жорстоку істоту, приголомшливий образ якої подав Свіфт у «Мандрах Гуллівера».
Зовсім інший задум у Веркора. Письменник вигадує в своїх «Вироджених тваринах» примат, так схожий на людину, що він годен засвоїти нашу мову, і його рід може схрещуватися в нашим. Тут ідеться не про зверхність тварини над людиною, а ставиться мета перешкодити людині експлуатувати, як робочу силу, знайдених у тропічних лісах приматів, примусити визнати, що тропі (так назвав цю істоту Веркор) належить до людського, а не до тваринного роду. Таким чином, роман стає оригінальною й хвилюючою спробою дати визначення людині.
У романі Карела Чапека «Війна з саламандрами» тварина також міфічна, але тотожність цього твору з Веркоровим цим і обмежується. Вигадана Чапеком саламандра — азіатський морський ссавець, дуже розумний, лагідний і наділений руками. Привезений до Європи, акліматизувавшись тут, він вивчає англійську мову, і тоді людина використовує його на підводних будівельних роботах за таких умов, які водночас нагадують експлуатацію негрів і атмосферу концтаборів. Стримана, плідна, вельми працелюбна, саламандра, незважаючи на «расову» дискримінацію, жертвою якої вона стала, поступово поліпшує своє становище й знання, будує власні підводні заводи й обробляє сировину. Та настав час, коли в неї виникла потреба збільшити свій життєвий простір, бо її людність, що селилася на морському дні попід берегами, швидко зростала чисельно. Шукаючи нових берегів, яких їй бракує, саламандра просвердлює й заміновує величезні площі в Америці, Азії та Європі й підриває їх… Ось тоді й тонуть найродючіші долини разом з містами й селами, а людина з жахом дивиться, як планета стягується під нею, мов шагренева шкіра.
Книга, видана 1936 року, вражає талановитістю і ще, крім цього, своїм пророчим характером. Колоніальна боротьба після війни, перенаселений світ, атомна бомба й, можливо, надшвидкий розвиток китайського народу (що ж до мене, то я не знаходжу в останньому нічого тривожного), все це описано в отій книзі за вісім, дев’ять або й двадцять років до самих подій. Алегоричний тон останньої частини викриває також руйнування війни, що її наближення Чапек відчував і на порозі якої він помер, у такий спосіб відібравши радість у нацистів, коли вони ввійшли до Праги, заарештувати його.
Я не збираюся переконувати, що в книзі, котру ви прочитаєте, не наслідував Свіфта або Чапека. Але наша епоха примусила мене створити нове. Пишучи книгу за тридцять років після появи Чапекової, я не мав потреби, як він, вигадувати морського ссавця, обдарованого розумом і здатного вивчити людську мову, бо наука досягла великого поступу після Чапека. Сьогодні ми знаємо, що тварина, омріяна ним, існує — це дельфін. У цьому Чапек також був пророком.
1
Я зауважую, що блискуча новела Мак-Орлана «Тварина-завойовник» з’явилася понад двадцять років раніше від «Звіроферми» Орвелла. Я залишаю право за критиками вирішити, чи тут пряме наслідування, а чи випадковий збіг.