— Ну, містере Сі, — заговорив Лоррімер, затягшись димом сигари, — що я маю зробити для вас?
— Ми думаємо, — відповів Сі, — що час зацікавитися дельфінами взагалі, а не тільки американськими. Зрозумійте мене, я хочу сказати…
Лоррімер похилив голову.
— Оскільки я невіглас у цій галузі, — вів далі Сі, — то хотів би поставити вам кілька запитань.
— Запитуйте, — холодно відповів Лоррімер.
Сі схрестив ноги, у шлунку защеміло знову, він гнівно подумав: «Цей негідник обмацує мене очима, наче щипцями». Та відразу, ніби десь спалахнув тривожний сигнал, пін пересилував себе, й гнів одліг від серця. Сі навчився контролювати свої почуття, навіть гамувати їх. Подивився на Лоррімера, й за мить його рум’яне досвідчене обличчя привітно всміхнулося.
— Перше запитання: чи в Радянському Союзі цікавляться дельфінами?
— Авжеж. Там друкуються російською мовою наші праці.
Сі дивився на Лоррімера пильно й приязно. «Я не помилився, — мислив, — у нього бостонська говірка, вишукана інтонація, чітка вимова, вища фонетична елегантність».
— А як далеко вони зайшли зі своїми дослідами?
— Судячи з того, що вони друкують, — а друкують вони надто мало, — можна гадати, що вони пішли недалеко.
Сі подивився на Лоррімера.
— Якщо я правильно зрозумів, радянські вчені користуються нашими дослідами, а ми їхніми — ні.
Лоррімер посміхнувся. Коли посміхався, правий кутик верхньої губи надимався й перегинався — це надавало його фізіономії неабиякої зверхності.
— Це не така страшна річ, як здається на перший погляд. Ми ґрунтовно досліджуємо дельфінів. Таємниця на цій стадії не тільки зайва, навіть шкідлива.
— Чому?
— У США багато загонів учених вивчають дельфінів. Одних фінансують державні агентства, інших — великі приватні підприємства, такі як «Локхід». Дослідники тупцювали б на місці, коли б не розголошували своїх досягнень.
— Однак хіба не можна розповсюджувати публікації серед самих лише дослідників?
— Дуже важко. Нині в США налічується багато дельфінознавців. До того ж чимало зарубіжних дослідників у себе на батьківщині працюють на нас.
Сі потер собі носа.
— Вибачте, що повторююсь, але розголошення таємниць піде нам на шкоду.
— Зовсім ні.
— Чому?
Лоррімер підвів свою вродливу голову, наче чашу.
— Тільки наша країна спроможна витрачати щороку сотні мільйонів доларів на вивчення дельфінів. Більш того, наша країна єдина в світі, що фінансує сто п’ятдесят дельфінознавців. Кажу, сто п’ятдесят, не рахуючи дельфінознавців із союзних країн, яких ми також фінансуємо.
Трохи помовчавши, зиркнув на Сі й, не підвищуючи тону, мовив:
— Нас ніколи не наздоженуть.
— Навіть якщо ми про все писатимемо?
Лоррімер ледь помітно усміхнувся.
— У США постійно дотримуються певної перерви в часі між тим, коли вчені щось відкривають, і моментом розголошення цього відкриття.
— Це мене трішки заспокоїло.
— Я цілком вас заспокою. Прийде ще той день, коли, замість вказувати кожній лабораторії, що вона повинна й що не повинна публікувати, ми будемо змушені оберігати справжні таємниці.
— А коли це буде?
— Коли досягнення наших дельфінознавців можна буде використати на практиці.
Сі помовчав.
— Цей час ще не настав? — запитав він Лоррімера.
— Ні.
Лоррімер якусь мить вагався, однак Сі був добре натренований і умів не помічати таких вагань.
— Я зрозумів, — мовив повільно, — якщо одного дня ви зробите затемнення, то воно дорого коштуватиме всім і мені теж. Але, з іншого боку, я хотів би упевнитись, що завжди буду добре поінформований, причому вчасно, аби мати змогу порівнювати наші досягнення з зарубіжними.