— Ви одержуватимете інформацію, — сухо відповів Лоррімер.
Сі примружив очі й дивився на співрозмовника. «Проте з нас двох не він аскет, а я», — подумав про себе.
— Містере Лоррімер, — Сі пожвавішав, — а зараз я хотів би дізнатися про деякі деталі, які могли б надати моїй роботі певного напрямку. Що найбільше цікавить збройні сили у вивченні дельфінів?
Лоррімер зиркнув на Адамса й коротко відповів:
— Шкіра.
— Шкіра? — перепитав Сі.
Він перевів погляд з Лоррімера на Адамса й з Адамса на Лоррімера.
— У шкірі приховується велика таємниця, — додав Адамс трохи розважливо.
Сі знову дивився то. на одного, то на другого. Лоррімер подав якийсь невиразний жест своєю сигарою.
— Поясніть, Девіде, — сказав він прихильно.
— Містере Сі, — озвався Адамс, — що ви знаєте про дельфінову шкіру?
— Зрозуміло, нічого.
— А про його швидкість плавання?
— Мені здається, що вона дуже велика.
– Її вже виміряли, містере Сі. Вона може досягти тридцять вузлів на годину.
— Це чудово.
— Приголомшливо.
— А до чого тут шкіра? — спитав Сі перегодом.
— Дехто вважає, що дельфін розвиває таку швидкість завдяки своїй шкірі, — відповів Адамс. — Існують дві теорії з цього приводу: теорія Макса Крамера…
— Макса Крамера? — жваво запитав Сі. — Ви сказали; Макса Крамера? Фахівця з ракетобудування?
Адамс подивився на Лоррімера.
— Так, ідеться про нього.
— А що каже Макс Крамер? — спитав Сі і відразу замовк.
— Що дельфін насправді має дві шкіри. Внутрішня шкіра огортає прошарок сала, а поверхнева — прикриває дрібненькі вертикальні пори, наповнені губчатою речовиною, насиченою водою. Крамер утверджує, що саме в цій поверхневій шкірі полягає таємниця великої швидкості плавання дельфіна. Та шкіра дуже м’яка, еластична, дуже чутлива до найменшого тиску, вона вдавлюється й морщиться, коли потрапляє в турбулентні завихрення води.
— Я дозволю собі перебити вас. Що ви називаєте турбулентним завихренням води? — спитав Сі.
— Кожне тіло, рухаючись у воді або повітрі, утворює турбулентні завихрення, або ж, щоб ви зрозуміли, невеличкі вихори, які гальмують цей рух. Крамер запевняє, що поверхнева шкіра дельфіна гасить оті вихори завдяки своїй чудовій еластичності.
— Це — дотепне пояснення.
– Є ще одне. Дослідники встановили, що поверхнева шкіра дельфіна надзвичайно посічена безліччю кровоносних судин. Вважають, що нібито під час великої швидкості руху дельфіна в цих судинах відбувається приплив крові, яка виділяє багато тепла. Воно нагріває водяний прошарок, що огортає епідерму. Оте нагрівання нібито й гасить вихори.
Адамс зиркнув на Лоррімера і незабаром сказав:
— Розумієте, містере Сі, який практичний інтерес полягає в цих дослідах?
— О ні, — відповів Сі, — перепрошую, але я нічого не збагну.
Адамс знову глянув на Лоррімера й нишком посміхнувся.
— Гаразд, скажімо, що завдяки дельфінам нині легше можна зрозуміти, що в гідро-й аеродинаміці має значення не лише форма, але й поверхня. Завважте, коли б удалося розгадати таємницю дельфінової шкіри, тоді можна було б її виробляти в промисловості та огортати нею об’єкти, здатні пересуватися у воді й повітрі. Який був би виграш у швидкості!
— Маєте на увазі швидкість ракет?
— Не тільки ракет, а й літаків, підводних човнів, торпед.
Всі троє мовчали. Відтак Сі запитав:
– І це все?
— Усе, — відповів Адамс.
Сі наївно подивився на Адамса й Лоррімера.
— Я розчарований. Гадав, ви мені скажете, що дельфіни розмовлятимуть англійською.
— Містере Сі, — озвавсь Лоррімер, вип’яливши верхню губу, — не треба сприймати на віру того, про що пишуть журналісти.
— Невже й крихти правди нема в тій писанині?
Лоррімер плямкнув губами, що в іншої, менш вихованої особи, виглядало б, як гримаса невдоволення.
— Завітайте до доктора Ліллі, містере Сі, він вам про це розповість.
І подивився на годинника.
— Маю вам поставити ще два запитання, — люб’язно посміхнувся Сі.
— Прошу.
Лоррімер, піднісши вказівний палець правиці до губів, втупився очима в стелю.
— Чи правда, що дельфін чудово орієнтується у воді навіть навпомацки?
— Я чув і таке. Знову тиша.
«Мерзотник, — майнуло у Сі, — він чув і таке!»
— Останнє запитання. Чи справді можна приручити дельфіна?