— Проведіть мене туди, — попрохав Севілла. — Боюся, що я неправильно зорієнтуюся.
Він помацав навколо себе руками, схопив гвинтівку, простяг ліву руку в напрямку, звідки долинав голос його помічника, й, нічого не знайшовши, потягся рукою трохи далі й наштовхнувся на Пітерове плече, ковзнув долонею вниз і міцно схопив його за руку. Відчув, як його тягнуть вперед, і нарахував шість кроків, перш як його права нога наштовхнулася на надувний матрац. Севілла відчув на щоці Пітерове дихання:
— Кулемет стоїть на бортику даху. Обережно, запобіжника знято. Прожектор ліворуч від вас приблизно за метр. Простягши руку, ви дотягнетеся до нього.
Севілла випустив Пітерову руку, він злегка гойдався. Пітер тихим голосом пояснював далі. Тепер лише його шепіт пов’язував Севіхлу з світом. Він відчував дивне почуття небуття, йому здавалося, що не Севілла, а хтось інший прожив цю мить.
— За кілька хвилин, — мовив Пітер, — вам видасться, що ви бачите на чорному фоні темно-сірий силует «Карібі». Одначе це лише марення, я в цьому швидко переконався. Ви певні, що зовсім прокинулися?
Севілла ліг на надувний матрац, витягся:
— Йдіть спати, Піт, тут не так уже й погано.
Він почув Пітерові кроки, що віддалялися, відтак легенький шелест ковдр, і все затихло. Тиша проковтнула його, і відразу ж морок видався ще чорнішим. Ні вітерця, тепло, море таке тихе, що навіть не чути хлюпання хвиль об причал. 8 січня, ніч, він нерухомо лежить тут, у штанях і пуловері, повітря ледь вогке, якась волога млість, але цемент даху ще пашить теплом, якого набрався за день. Пахне йодом, сіллю й безлюдною, мертвою черствістю скель. Напередодні він прожив одну з звичайних ночей свого життя. Якщо він доживе до вісімдесяти років, йому лишилося прожити — зараз підрахуємо — якихось дев’ять тисяч двадцять п’ять днів і стільки ж ночей, досить мало, взагалі навіть за найоптимістичнішим підрахунком. Але тепер уже не варто думати про це; все було вирішено тоді, коли він зрозумів, на який невірогідний ризик зважився Голдстейн, погодившись бути посередником. Тієї миті він вирішив сказати «так» і після появи вертольота групи «В» ступив з буденних днів свого життя у ніч, яка, можливо, буде останньою. «Що ж, головне не в тому, щоб за будь-яку ціну вціліти, а в тому, щоб знати, за віщо вмираєш. Якщо мене вб’ють цієї ночі, то хто скаже, вдалося мені моє життя чи ні? Хто свідок? Який критерій? Слава? Але ж слава увінчує привабливих, хоча безголосих співаків, безталанних акторів, нерозумних політиків, вчених-шахраїв. Звісно, я можу сказати, що я принаймні щось створив. Я людина, що примусила розмовляти тварин. Але, напевне, Прометей також радів, який дав людям вогонь, доки не довідався, для чого вони здатні його застосувати. Калібан у «Бурі» Шекспіра говорить до Просперо: «Мене ви навчили розмовляти вашою мовою. Тепер я знаю, як проклинати, — спасибі й за це». Пам’ятаю, як на мене вплинула ця фраза; коли я вперше прочитав її. Вона наче кинулася на мене з тексту з непереборною силою. Вона охоплює всю долю людську — людина, що все псує, все запаскуджує, перетворює краще на гірше, мед — на жовч, хліб — на попіл. І я також можу сказати: «Господи, я навчив тварин розмовляти, й усе, що з цього взяло людство, — це нова зброя для самознищення». Правою рукою Севілла спирався на приклад кулемета, ствол якого лежав на бортику даху. Якщо він почує підозрілий шерхіт, куди він цілитиметься? В що він стрілятиме? Він може увімкнути прожектор, але тоді він викриє себе, стане мішенню. То було кричуще безглуздя: без світла він ні на що не здатний, увімкнувши світло, він загине. Ніч справді була лиховісно, безпросвітно темна, як і той світ, де зараз сплять сто вісімдесят мільйонів американців, — чорний, порожній, безформний прообраз спустошеної планети, що зазнала атомного бомбардування. Було майже неможливо уявити собі: Земля без людей, без жодної людини, що могла б думати, згадувати про чудові речі, створені людьми, або про релігії, в які вони вірили, або про бойні, що їх вони влаштовували, — без історії, бо на Землі більше не буде історика. Яка страхітлива думка для християнина. Бог, що створив людину, і людина, що сама себе знищує, позбавляючи бога творіння його! Для невіруючого — непоправне марнотратство земних людських сподівань. Індивідуальна смерть, по суті, нічого не значить. У крайньому разі її можна прийняти, як приймає її в’єтнамець, захищаючи свою землю й свою гідність, або навіть як солдат морської піхоти, без будь-яких ідеалів, просто як професійний ризик (засвідчуючи цим, яка жалюгідна думка в нього про своє життя). Але цілковите винищення роду людського, таке, щоб нічого не залишилося, ні праць, ні нащадків, — це нестерпна думка. А втім, саме тут і причаїлася небезпека: ніхто в це не вірить. Навіть ті, хто штовхає нас до війни, не здатні уявити собі свою власну загибель. Смерть для них — це завжди смерть інших. Севілла сховав ліву руку за облавочок і правою рукою на мить засвітив ліхтарик: у сліпучому світлі з’явився циферблат його годинника. Він примружив очі: п’ять годин. Вони вже не прийдуть.