Либонь, він задрімав на мить, а може, на кілька хвилин. Здригнувся, почув звук, схожий на хлюпання, що його утворює маленька хвиля, наштовхуючись на якусь перепону. Чи то подув вітру, чи просто Дезі й Джім у гавані. В дельфінів досить неспокійний сон. Вони не перестають плавати навіть уві сні. Неугавно рухаються знизу вгору, бо за певні проміжки часу підіймаються на поверхню, щоб подихати.
Севілла вслухався, але в темряві майже неможливо було розпізнати шерхіт. Поряд себе він чув, як дихали його співпрацівники, та цей звук чувся з самого початку й повсякчас не надавав йому значення. А зараз, коли він вслухався, чимдуж напружуючи слух, невиразна й нерозмірена гармонія дихання вдиралася йому в вуха, непрошена, така ж могутня й дратівлива, як радіоперешкоди. Знову почув ледь уловимий плескіт. Але звідки він долинав — з гавані чи з іншого куточка острова, навколо якого хлюпало море: найменша заглибина в скелях і найменший рух води викликали найрізноманітніші звуки Севілла простяг руку вліво, розшукав прожектор і обмацував його доти, доки пальцями не знайшов вимикач. «А що, коли їх у гавані немає, а вони в мене за спиною, за будинком? Один промінь Прожектора, й вони мене викриють. Вони бачитимуть мене, а я їх — ні. І тоді вистачить однієї гранати». Севілла відчував, як його поймало хвилювання, нерви в нього були напружені, долоні спітніли, але водночас він усвідомлював усе. Тримаючи вказівний палець лівої руки на вимикачі, прислуховувався. Йому заважали не дихання співпрацівників, що спали, а якийсь ближчий, могутній і ритмічний звук — биття його власного серця. Від глухих ударів здригалися ребра й шпигало в скронях. Без будь-якого переходу темрява за якусь мить стала не такою чорною, й цього разу без марення він уздрів силует «Карібі», її темно-сіру щоглу на фоні пітьми.
Виразно почув два поспіль сплески. Звідки долинали вони? З-за будинку? З причалу? З-за «Карібі»? Натис на кнопку, але не наважився ввімкнути світло.
І нараз один за одним, освітивши порт, здійнялися вгору два велетенські сліпучі снопи полум’я, яких супроводжували такі могутні вибухи, що Севілла відчув, як будинок під ним затанцював. Його щось сильно вдарило в ліву руку, й все. Він увімкнув прожектор. «Карібі» зникла. Позад себе почув голоси й, не озираючись, закричав:
— Не вставайте! Повзіть до бортика!
І почав стріляти довгими чергами просто над причалом.
— Куди ви стріляєте? — заволав Пітер у нього над вухом. Натискуючи на курок кулемета, Севілла відповів:
— У протоку! Вони можуть утекти тільки тим шляхом!
Між кулеметними чергами почув, як праворуч від нього почали сухо лунати часті тріскучі постріли гвинтівок.
Світанок прийшов невірогідно швидко. Праворуч Севілла вгледів Арлетту, ліворуч — Меггі.
— Меггі, будьте напоготові, щоб вимкнути прожектор.
Цієї миті заторохтів важкий кулемет. Перші трасуючі кулі впали далеченько від входу до вузенької протоки й зиґзаґами стали підкрадатися до нього.
— Адамс вступив у бій. Ми не заважаємо йому нашим прожектором? — запитав Пітер.
Севілла відпустив курок кулемета.
— Ні, не думаю. Та все ж таки зв’яжіться з ним…
Він подав знак Сьюзі, й та перестала стріляти. Однак дівчина стріляла недаремне — важкий кулемет старанно прочісував протоку, вогняні пунктири викреслювали правильні діагоналі зверху вниз і знизу вгору. Але чи справді ця стрілянина була ефективна? На якій глибині кулі втрачають вбивчу силу? Севілла відчув біль у лівій руці, вона спливала кров’ю, розпухла й нила.
— Тебе поранено? — стурбовано запитала Арлетта.
— Та ні, — відповів Севілла, озираючись по боках. Він простяг руку й підняв якийсь уламок. — Дрібниця, — сказав він з іронією, — то лише шматочок нашої бідолашної «Карібі».
— Адамс просить загасити прожектор і піти подивитися, — крикнув Пітер. — Що робити?
– Ідіть, — знесилено наказав Севілла. — В усякому разі небезпеки вже немає.
«Подивитися? Та на що там дивитися?»
Всі мовчали «доти, доки не повернувся Пітер. Оскільки з настанням світанку розсівався й туман, здавалося, що ніч розвалювалася на дрібненькі темні шматки. За кілька хвилин високий Пітерів силует з’явився на бетонованій доріжці.