— Греби назад!
І Арлетта почала щосили гребти. Він кілька разів ударив веслом і, примусивши човен круто описати півколо, подав його назад, це дозволило ввійти проти течії в низеньку темну печеру, з якої, здавалося, не було виходу. Вогка стіна, вкрита мушлями та цвіллю, виросла перед човном і перетяла шлях. Але ще не дійшовши до стіни, Севілла знову круто повернув ліворуч і проникнув у рукав, такий вузенький і низький, що довелося скоцюрбитися. Гребти тут уже було неможливо. Арлетта на носі човна засвітила потужний електричний ліхтар. Севілла розпростер руки в обидва боки й щосили впирався долонями в стіни печери, примушуючи рухатися човен уперед під хлюпання маленьких, що розбігалися вусібіч, хвильок. Час від часу валки човна човгали по виступах печери з небезпечним шумом. Севілла сповільнив ходу, йому щоразу здавалося, що ось-ось човен застряне між двома виступами скель. Арлетта чула в темряві його дихання. То був найтяжчий і найтривожніший момент. Потім Севілла тихо промовив:
— Ну ось і дійшли!
Човен ковзнув у грот, несподівано обернувшись, ніби його викинуло з печери. То була низька, простора зала, склепіння якої нагадувало підземелля середньовічного замка, стеля мала форму зовсім правильної бані, коли не рахувати кілька щілин, крізь які проникало синє світло. Від фарватера грот відділявся лише однією з своїх стін, однак потрібно було понад півгодини, щоб дістатися до нього лабіринтом печер. Севілла поклав на місце кормове весло, Арлетта поволі водила променями ліхтаря по поверхні води. Ні Фа, ні Бі ніде не було видно. Темрява й тиша. Вода спокійна, муарово-чорна, й лише дрібні концентричні кільця розбігалися від човна до стін гроту.
— Фа! Бі! — покликав Севілла тривожним голосом. Луна підхопила й кілька разів перекинула під склепінням цей клич, потім знову запала тиша, яку порушували тільки краплини, що падали з кормового весла на воду.
— Не може бути, щоб вони втекли, — сказав Севілла. — Якщо навіть вони злякалися, я не можу цьому повірити.
Арлетта обернулася до нього. Вона й далі блимала ліхтарем по воді, тримаючи його в руці й спрямовуючи в підніжжя стіни. Севілла бачив її силует, що здавався особливо маленьким, за два метри від нього, а ліворуч — її велику тінь на скелі.
— Тобі не здається, що їх могли вбити аквалангісти?
— Ні, ні, — сказав Севілла. — Як вони могли розшукати грот? Звідки вони могли довідатися про його існування? До нього важко дістатися вдень, а вночі він взагалі недоступний.
— Але Фа й Бі могли самі випливти вночі на фарватер. Севілла похитав головою.
— Це невірогідно. — Перегодя він повів далі: — Але навіть у такому разі з допомогою своїх сонарів вони б завважили плавців на великій відстані, незважаючи на темряву. В цих людей не було ніякої можливості дізнатися, що дельфіни тут, до того ж ці люди тільки виконавці, вони одержали завдання достеменне й обмежене: знищити все, що було в гавані. Решта їх не цікавила.
— Тоді, — сказала Арлетта. — Фа й Бі злякалися, вибух їх приголомшив, і вони втекли.
Запала тривала мовчанка. В гроті було холоднувато, на плечі й спину Севіллі капали краплини води. Він промовив приглушено:
— Сподіваюся, що ні. Боже мій, я не витерпів би цієї втрати.
Кілька хвилин він мовчав. У тиші, що запала в гроті, причаїлося щось зловісне. Севілла мовчки чекав, опустивши голову на груди. Дивна річ, цієї миті він більше турбувався про долю дельфінів, ніж про долю світу.
— Ти пам’ятаєш, — промовив він тихим голосом, — як ми змінювали одне одного на плоті в басейні, аби Фа не почував себе самотнім?
— Так, — озвалася Арлетта. — Ми опускали руку в воду, й він одразу заходився її кусати, рано вранці він клав свою велику голову на пліт, відкидаючи ЇЇ трохи вбік, і дивився на нас. Які в нього були люб’язні круглі очі!
Севілла слухав голос Арлетти й думав:
«А тепер час пливти назад. Кінець. Більше немає чого залишатися в цій ямі».
Однак, хоча в руках у нього уже було кормове весло і ніс човна вже був спрямований до виходу, він не зрушав з місця. Щось стискало йому груди, й він почував себе зовсім спаралізованим, ніби за одну мить у нього відібрали найдорогоцінніше, ніби відразу безслідно зникла велика частина його життя, головна, багатолітня, щоденна турбота. Хвилюючий неспокій, коли Фа й Бі відмовилися їсти, години й години досліджень, увага, постійно спрямована на те, щоб спостерігати й порівнювати, навіть під час відпочинку.
— Пливемо, — сказав він. — Немає сенсу лишатися тут. У мене таке враження, мовби мене поховали живцем. Там, на світлі, мені буде легше.