Арлетта спрямувала ліхтар на вхід до печери, але Севілла не заворушився, його права рука немічно лежала за спиною на веслі, не стискаючи його, голова схилилася вбік, очі втупилися в ніс човна, щоб контролювати рух. Час спливав. Він з прикрістю подумав: «Дивно, я був так упевнений цього ранку, що вони заговорять, навіть узяв із собою магнітофон. Єдине, чого я зовсім не сподівався — це їхньої втечі. А тепер усьому край, враховуючи й надію запобігти війні. Яке химерне безглуздя, доля світу залежить від того, що скоїлося в мозкові двох дельфінів, коли пролунав вибух, від висновку, який вони зробили. А тепер ще більше безглуздя. «В» намагатиметься нас уколошкати, побоюючись, що ми все ж таки встигли поговорити з ними».
— Пливемо, — сказав він утретє, й рука його стиснула весло.
Перед носом човна, залитим світлом ліхтаря, щось виплигнуло з води, відкинувши велику тінь до самісінької вершини бані. За цією веселою фігурою, що свистіла й плескала по воді, з’явилася інша, трохи менша.
— Фа! Бі! — вигукнув Севілла. Й тут почалися високі стрибки, бризки, рипіння зубами, що нагадувало сміх, танок, коли тіло, що на три чверті виринуло з води, майже ковзає по поверхні, тримаючись на вертикальних помахах хвоста.
— Генрі! — крикнула Арлетта, захлинаючись від радості. Цього разу не можна було помилитися, то була колишня несамовито радісна витівка, безмежна приязнь, невичерпне захоплення, любов, що не спроможна виявити себе цілком.
— Фа! Бі! — заволав Севілла. — Де ви були?
— Тут! Тут! — кричав Фа пронизливим голосом. — Ми тут увесь час. Ми слухаємо.
Арлетта схилилася, поклала руку на плече Севіллі й радісно промовила:
— Милий мій! Він розмовляє англійською!
То була правда, Фа розмовляв англійською. Він нічого не забув!
— Де тут?
— Тут, — сказала Бі. — Ми не рухаємося. Кінчик носа на поверхні, все тіло в воді.
— Але чому? Чому? — запитав Севілла.
Фа поклав голову на валок човна.
— Ми кажемо одне одному. Може, вони приходять нас убивати. Може, вони друзі, може ні.
Он воно що! Недовір’я, сумніви, глибокі травми, що їх завдала людська неправда чистим істотам, які не відають, що таке кривда.
— Але ж ми любимо вас! — сказав Севілла.
— Я знаю, — сказала Бі. — Я чую. Я чую, коли ти говориш про Фа.
«Я чую» замість «я чула», «коли ти говориш» замість «коли ти говорив». Їхня англійська мова, однак за півроку надто збідніла. Як у підкорених народів, чию мову перестають викладати в школах, слова тримаються міцно, а синтаксис бідніє. З’явилося щось дитяче в побудові речень, а дельфіновий акцент відчувався як ніколи раніше.
Бі високо виплигнула з води й упала обіч човна, щоб оббризкати Севіллу.
— Вгамуйся, Бі! — крикнула Арлетта. — Тут холодно, щоб гратися.
— Я чую, — промовила Бі сміючись. — Ма говорить про Фа, Ма не говорить про Бі.
— Я люблю тебе, Бі, — сказала Арлетта.
— Ма забуває Бі, — сказала Бі, й у світлі ліхтаря лукавий вогник блимнув у очах дельфінки.
Фа не казав більше нічого. Поклавши голову на валок човна, він примружив очі, блаженно відчуваючи дотик Арлеттиної руки.
— Бі, — сказав Севілла, — поясни мені. Ти не забула мову людей?
— Коли ніхто не слухав, ми з Фа розмовляли. Ми не хочемо забувати.
— Чому? Адже ви не хотіли більше розмовляти з людьми.
— Щоб зберегти. А також, — одразу ж докинула вона, — щоб навчити дітей.
Севілла обережно дістав із кишені піджака крихітний магнітофон на батарейках, з’єднав контакти й вийняв мікрофон. Дивна логіка. Людина — істота погана, але її мова лишається доброю, коли не використовувати її для спілкування з людьми: надбання, що має цілком зрозумілу цінність, річ, яку слід зберегти й навіть передати нащадкам, своєрідна соціальна перевага, якою, до речі, Бі хвалилася вчора перед Дезі.
— Бі, — озвався Севілла, — ти любиш На й Ма?
— Так.
— А інших людей?
— Ні. Інші люди недобрі.
— Чому? Що вони зробили? — запитав він, нахиляючись до Бі.
— Вони брешуть. Вони вбивають.
«Чудове резюме, — подумав Севілла. — Вся історія людства в чотирьох словах. Від початку виникнення до 1973 року. До дня; коли людство, наче клоун, схопило себе самого за горло й задушило».
— Як вони брешуть? — запитав Севілла. Фа обернув голову й подивився.
— Спочатку з Ба це було розважливо. Але після літака вони брешуть, вони брешуть. Навіть нас вони намагалися вбити.
— Поясни, Бі, — просив Севілла.
— Ні, я! — збуджено втрутився Фа. — Спочатку разом з Ба, до літака, вони вдягають на нас паски. На пасках — міна. Вони показують старий порожній корабель, далеко, дуже далеко. Ми пливемо, ми пливемо. Біля корабля ми пірнаємо, йдемо під самісіньке дно, обертаємося на бік, міна йде на корабель.