— Вам дуже тяжко було потрапити на човен?
— Так. Дуже тяжко. Але люди діяли обережно. І все ж таки мені моторошно. В човні надто жарко. Я дуже сухий, я страждаю.
Бі сказала:
— На підводному човні людина нам каже…
— Яка людина?
— Людина, що командує.
— Вона у військовій формі?
— Ні.
— Яка вона на вигляд?
— Маленька, очі сині, волосся на голові небагато.
— Що вона каже?
— Вона тримає в руці й нам показує маленький сірий корабель з гарматами. Вона каже: «Дивіться добре. Я випускаю вас у море. Ви розшукаєте цей корабель. Ви підкладете міну посередині дна, й ви повернетеся на підводний човен».
— Скільки часу ви були на підводному човні?
— Довго. Ми дивилися на маленький корабель.
— Це вперше вас просять розшукати справжній корабель, показавши спочатку вам його маленьку модель?
— Ні. На базі ми з Фа робили це часто.
— Ви помилялися?
— Спочатку — так, потім — ні.
— Гаразд. Що відбувається потім?
— Люди начепили на нас паски.
— Ті ж самі паски?
— Ні, інші.
– І міни?
— Ні, не відразу. Аквалангісти допомагають нам вийти з човна.
— Під водою?
— Так.
— Яким чином?
— Нас кладуть у скриньку, закривають її, вона наповнюється водою. Скринька відчиняється в море. Ми виходимо. Аквалангісти тримають нас за паски. Вони пливуть разом з нами.
— Довго?
— Ні, вони зупиняються й прив’язують міни до пасків.
— Що потім?
— Ми пливемо на північ.
— Звідки ви знаєте, що то північ?
— По сонцю. Коли ми виходимо з підводного човна, середина ранку. Ми пливемо швидко.
— Скільки часу?
— Довгий шлях і половина довгого шляху. Я знаходжу корабель. Я наближаюся, а на кораблі є люди. Я кажу Бі: нічого втішного, не буде «бух!».
— Не буде вибуху?
— Так я думаю: є люди, немає «бух!». Бі каже: я випереджу тебе. Тоді я пливу, пливу. На, пливу, як летить птах! Я припливаю швидше від Бі, обертаюся на бік, міна йде на корабель, але я залишаюся на міні!
— Ти хочеш сказати, що міна прилипла до корабля, але не відокремилася від пасків?
— Так!
— Ти опинився прив’язаний до корабля?
— Так! Я боюся! Я не можу дихати. Я захлинувся, кличу на допомогу: Бі! Бі!
– І я, — втрутилася Бі, — зубами перегризла паски під черевом. Фа. Він вільний.
— Ти не кладеш міну?
— Ні.
— Повтори, ти не кладеш свою міну?
— Ні, я боюся. Фа також боїться.
В Севілли почали тремтіти руки.
— Що ти робиш із своєю міною?
— Я кажу Фа: перегризи мої паски зубами. Він перегризає паски, й міна падає.
Севілла подивився на Арлетту, руки в нього тремтіли, йому не вдавалося оволодіти своїм голосом. Життя сотень моряків залежало від нікчемної випадковості: аквалангісти прив’язали Холосту міну до Бі, а не до Фа.
— Паски й міна падають на морське дно?
— Так.
— А тоді?
— Я виринаю на поверхню з Фа. Я дихаю й пливу на південь. Я пливу швидко-швидко. Я боюся.
— В якому напрямку пливе корабель?
— На північ.
— А ви на південь?
— Так, і корабель робить «бух!».
— Ти бачиш це?
— Я чую. Я далеко в воді, але я бачу світло. Я чую вибух, і я відчуваю удар у воді. Я пірнаю глибше й пливу, я боюся!
— Скільки часу ти пливеш?
— Довгий шлях і половину довгого шляху. Я куштую воду. Підводного човна немає: він утік.
— Що далі?
— Я шукаю його. Фа також. Але його немає. Уже давно. У води не той смак.
— Тоді ми з Бі зрозуміли.
— Що ви зрозуміли?
— Люди на кораблі помирають. І Фа й Бі також помирають, прив’язані до корабля. Людина на підводному човні каже: все добре, вони вмерли, не треба чекати.
— Що потім?
— Я кажу: люди недобрі. Залишимося в морі. Бі каже: ні, треба повернутися на базу.
— Навіщо?
— Щоб розповісти Ба.
— Щоб розповісти Ба, що скоїлося? — перепитав Севілла, докладаючи всіх зусиль, аби говорити спокійно.
— Так, бо Ба — наш друг. Але земля далеко. Я пливу, я знаходжу землю, але я не знаходжу базу. Я не дуже добре знаю берег. Я пливу до кінця дня й цілу ніч. Я не їм, я пливу, я дуже втомлююся.
— О, я так стомилася! — каже Бі. — Разом з Фа я пливу. Нарешті вранці я бачу базу. На насипі стоїть Ба. Він нас бачить. Він кидається в воду вдягнений. Ми задоволені.
— А тоді?
Запала мовчанка, що видалася надто тривалою.
— А тоді? — терпляче перепитав Севілла.
— Я кажу Ба.
— Ти розповідаєш йому все, що сталося? — запитав Севілла хриплим голосом і, простягши руку, щосили стиснув Арлетті пальці.