— Як ви розумієте це приручення?
— Ось, наприклад, коли дресирувальник випустить дельфіна у море, а відтак за кілька хвилин покличе його, ні повернеться той?
— Наскільки я знаю, — мовив Лоррімер, — такої спроби ще не робилося.
Він підвівся:
— Вибачаюся, містере Сі, зараз у мене збори, я вже запізнююся.
Сі також підвівся.
— То я повинен вибачитися, бо забрав у вас багато дорогого часу.
— Девід вас проведе, — Лоррімер прощався усміхаючись. — До побачення, містере Сі.
Двері зачинилися. Вони йшли довгим коридором. Адамс узяв Сі під руку.
— Ну, — спитав, показавши головою праворуч, — як вам оцей старина?
— Трохи крутий.
— Гадаєте, що лише з вами?
— Так.
— Він крутий з усіма. — І додав: — Я не приховую, він вважає вашу розвідку марною.
Сі виструнчився, ніби щось його шпигнуло.
— Чому?
— Він сказав вам. На його думку, то не наше діло совати носа в радянське дельфінознавство. Воно ніколи не наздожене наше.
— Уявіть собі, — сказав Сі, — що в росіян з’явився геній, який зробив у дельфінознавстві вирішальний крок.
Адамс відчинив дверцята ліфта й пропустив уперед Сі.
— Старина сказав би вам, що ви відстаєте. Епоха геніїв, які самотужки робили сенсаційні відкриття з випадковою речовиною, минулася. Нині науковий прогрес потребує величезного вкладу капіталу й численних загонів дослідників — інакше кажучи, багато грошей Проблема кількості. Найбагатша країна неодмінно зробить найбільші відкриття.
— Ви цьому вірите?
— Так.
— Коли б я повірив цьому, — сказав Сі, — мені не залишилося б більше нічого, як зробити собі харакірі.
Адамс зареготав.
— Дякую, що ви мене провели, — провадив далі Сі. — Чи можу я вам зателефонувати, коли мені потрібна буде додаткова інформація?
— Прошу, — відповів Адамс, легко доторкнувшись долонею до його рамена.
Як тільки Адамс ввійшов до кабінету, Лоррімер жваво підвівся й пішов йому назустріч. Він зберіг свою позу гідності, однак ні на його обличчі, ні в його поведінці не залишилося ніякого сліду стриманості, що так дошкуляла Сі.
— Ну, яке в нього враження? — спитав Лоррімер.
— Ви трохи крутий. А я гнучкіший і водночас більш зговірливий. Наступного разу він звертатиметься до мене. — І додав: — Мені сподобалося те, як ви переконували його, що радянське дельфінознавство анітрохи не викликає у вас занепокоєння.
— Чи я переконав його?
— Ні, не думаю. Йому не бракує інтуїції. Він більше знає, ніж вдає.
— Авжеж. Допіру мені телефонували з нашої служби. По-перше, Сі не якийсь другорядний дріб’язковий агент, як він удавав із себе, а один з керівників наукової розвідки. По-друге, Сі має диплом фізика, що його він одержав у Йєльському університеті…
– І він ставив запитання про турбулентні завихрення!
— Саме цим, на мою думку, він зрадив себе. Неук вдав би, що знає.
У двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Лоррімер.
Увійшов чоловік, подав Лоррімерові велику фотографію й вийшов.
— Наші хлопці не марнували час, — похвалив Лоррімер. — Ідіть побачите, Девіде.
Адамс обійшов навколо письмового стола й схилився над Лоррімеровим плечем.
— Чудова фотографія! — захопився він. По хвилі додав: — Це рум’яне обличчя всіма порами просочилося фальшем.
— Ох, ви перебільшуєте, — відповів Лоррімер. — Чимало американців таким чином виявляють свою веселу вдачу, — він кинув ще мокру фотографію на стіл. — Отож, — повів далі Лоррімер, зітхнувши, — він вистежує нас, а ми — його. Який абсурд!
— Я запитую себе, — мовив Адамс, — чи він хоч що-небудь узяв з нашої розмови?
— Не гадаю. А втім, зараз ми це перевіримо.
Він витяг шухляду, в якій лежав телефон, зняв трубку.
— Прокрутіть мені плівку. З самого початку розмови.
Лоррімер відкинувся назад і, узявши фотографію, розглядав її здалеку, похиливши набік голову.
— Яке лихо, оце шпигунство в роботі! Яке марнотратство часу! Цей сердега Сі, повертаючись додому вечорами, либонь, зазирає в замкову щілину, коли випорожнює свої кишені.
Адамс зареготав. У цю ж мить з стінної шафи залунав голос Лоррімера й заповнив кімнату:
«— «Апманн»! Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?
— Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.
— Отже, наша блокада нічого не варта.
— Я не сказав би цього. Містере Адамс, чи не бажаєте запалити «Апманна»?»
Коли стрічка скінчилася, Лоррімер підвівся:
— Ну, Девіде, що ви думаєте про наші переговори? Адамс усміхнувся.