— Так.
— З якого моменту? На морі? Чи коли ви зійшли на континент?
Пітер заперечливо похитав головою і мовив голосно, якось навіть весело й задерикувато:
— Ні, набагато хитріше! Вони добре знають, що на березі я насамперед йду на стоянку по свого «форда». Ну ось, варто було прийти мені туди, як уздрів, що до мого «форда» неможливо дістатися, він весь обгороджений автомобілями, розташованими в найневірогідніший спосіб. Черговому потрібно було півгодини, щоб його вивільнити. Отже, в розпорядника було досить часу, аби зателефонувати куди треба. Коли, нарешті, я виїхав, завважив далеченько за собою чорний «додж», а за «доджем» іще голубий «оулдсмобіл», потім старий і надто брудний «крайслер» невизначеної барви, відтак іще один «додж». Ага, я забув, ще розповім про стоянку. Я шукав на ній очима ваш «бюїк». До нього також не дістатися, як і до мого «форда». Однак ви його поставили тільки позавчора ввечері, — й на ваше прохання його помили — на дверцях є ще патьоки від води, — хлопцям на стоянці довелося добре впріти після миття, аби загнати авто в найглухіший куток. Навіть смішно дивитися на ваш чистесенький «бюїк» серед громаддя тих брудни тарадайок, що стоять там цілими місяцями. Ось тут мені й почало світлішати в голові.
Севілла подивився на Пітера. Він здавався таким мол дим і веселим, він так пишався своїм умінням спостерігати й робити висновки. Дуже добре, що його не викрали разом зі Сьюзі там, на материку.
— Вони впевнені, що сьогодні ввечері ми всі потрапили в їхні пазури, — сказав Севілла рішучим голосом. — Настав час нам розлучитися.
Пітер подивився на нього спантеличено, збентежено.
— Ні, Пітере, не питайте. Немає нічого тяжчого для мене, як необхідність відіслати вас, але це справді дуже необхідно. Нам чотирьом загрожує смертельна небезпек Ми мусимо втікати й сховатися. А часу в нас дуже мало. Вночі ми полишимо острів. Ви маленьким човном вирушите на материк. Я візьму великий. Я не хочу вам казати, куди поїду. Але ви й Сьюзі, ось що ви маєте зробити: візьмете з собою найнеобхідніші речі, потім стрічки з записом свистів Дезі, все, що ми встигли зробити на острові. Ви візьмете ще два листи: один для Меггі, аби вона знала, що їй теж треба сховатися і якнайшвидше, інший, дуже важливий, для Голдстейна. Як тільки переконаєтеся, що за вам не стежать, ви маєте відіслати обидва ці листи. Але я забігаю вперед. Коли ви дістанетеся на материк, ні в якому разі не йдіть на стоянку, вирушайте на найближчу ремонти станцію. Заприсягаюся, що ви знайдете там «чудовий автомобіль», що продається, й ви його купите.
Пітер насупився.
— Я дам вам усе необхідне, — сказав Севілла. — Їдь всю ніч. Вранці на іншій станції раджу продати автомобіль навіть за збиткову ціну. Потім в іншому гаражі купіть нового й зробіть таку ж операцію принаймні ще раз. В дістанетеся до Канади, з Канади вирушите до Європи. Я гадаю, що на кордоні не виникне ніяких ускладнень. Вас переслідує не ФБР, а служба, що, звісно, не відкриває своїх таємниць перед ФБР. Я знаю, що ви хочете сказати, Пітіре, але я мушу вам відшкодувати збитки за порушення угоди, й ви, безперечно, заслуговуєте після тієї роботи, щ її разом з нами виконували тут, рік спокійного життя десь у Європі.
— Даруйте, — озвався Пітер, — але виплата подібної неустойки не передбачена в моїй угоді.
Севілла усміхнувся.
— Що ж, це прогалина, яку я хочу заповнити. В усякому разі, що я робитиму з усіма цими грішми?
Пітер якусь мить мовчки дивився на нього.
— Я хочу поставити вам запитання. Одне-єдине. Чи повинен я брати з собою зброю?
— На це запитання, — відповів Севілла, — ви мусите самі відповісти. Не відаю, як далеко йде ваша повага до людського життя.
Пітер випростував плечі й подивився Севіллі у очі.
— Я поставлю це запитання інакше. Якщо вони натраплять на наш слід і зуміють схопити нас, як ви думаєте, катуватимуть вони нас, щоб примусити заговорити?
— Гадаю, що так.
– І Сьюзі також? — спитав Пітер тихо.
Севілла насупився.
— Повірте мені, вони не робитимуть ніякої різниці.
Ніде в будинку не світили світло, вікна й двері були зачинені, тільки інколи на мить, складаючи речі, вмикали електричний ліхтарик. На терасі над головами людей повисло склепіння великих чорних хмар, нерухоме, задушливе, без будь-якого сірого просвітку. Ніч, як і напередодні, мабуть, буде також темна. Севілла почував себе якось дивно в сутінках, які гнітили й згущувалися з кожною хвилиною. Вчотирьох, одягнені у темне, — жінки були в штанях, — вони снували з будинку на терасу; з тераси до гавані, тихенько готуючись у путь. Ходили босоніж і іноді перекидалися ледь чутними словами. Чотири постаті, котрі щоразу стиралися в темряві, що наступала, ковзали назустріч одна одній, розходилися в різні боки, знову зустрічалися, віддалялися й знову наближалися. Спочатку Севілла розпізнавав своїх супутників за силуетами: Арлетта — найменша, Пітер — найбільший, Сьюзі — середня між ними. Однак навіть ця ознака згладжувалася, зникала, темрява стерла й проковтнула силуети, рух сповільнився. Тепер Севілла відчував чиюсь присутність, тільки коли чув невіддалік від себе дихання. Рука доторкнулася до його грудей. Він схопив її. Пітерова рука. Голос прошепотів йому на вухо: