— Ви зараз його випустите? — спитав Сі.
— Еге ж, — відповів Морлі. Його повне й червоняве обличчя споважніло.
— Це вперше?
— Так.
Морлі дивився на дресирувальників. Дельфін, спорснувши з нош, плавав на воді, а двоє чоловіків прив’язували до його упряжу півтораметровий шнурок з невеличким жовтавим буйком на зразок валка.
— Я бачу, що ви таки вживаєте запобіжних заходів, — мовив Сі.
— Так, — відповів коротко Морлі.
Дресирувальники одночасно підвели голови й подивилися на Морлі. На фоні темних гумових комбінезонів їхні чуби здавалися білявішими, а очі світлішими. Вони стояли з обох боків дельфіна, вхопившись руками за упряж, міцно тримали його, а він, напіввідкривши рота, тягнувся в океан. «Вода морських просторів, либонь, смачніша», — подумав Сі.
— Ну, починайте! — наказав Морлі й насупився.
Дресирувальники випустили з рук упряж. Якусь мить дельфін стояв нерухомо, відтак щосили плеснув хвостом і шугонув уперед так, наче його викинули з катапульти. Він мчав у море на глибині одного метра. Не збігло й миті, як Сі втратив з поля зору його сірий корпус, лише буйок, прив’язаний до шнурка, підстрибував на поверхні води, з чого можна було догадуватися, де саме плив дельфін. Жовтава барва валка виділялася на синьому фоні океану.
— Він мчить, як стріла, — зауважив Сі.
— Він міг би ще прудкіше мчати, — гордо відповів один з дресирувальників. — Йому заважає буйок.
Морлі мовчав. Буйок витанцьовував на морському плесі, й Морлі, насупивши брови й зціпивши губи, стежив, як щораз він віддалявся й віддалявся від берега.
— Ось вам справжній весельчак, що так радо пустує, — заговорив Сі. — Бувши ним, я просто оп’янів би. А вам, — додав він перегодя, — варто хвилюватися.
Морлі не відповів.
— Ну що ж, почнемо? — схвильовано спитав один з дресирувальників.
— Починайте! — відповів Морлі.
Дресирувальник опустив у воду базер і ввімкнув його. Спливла мить; жовтуватий буйок сповільнив рух, пішов зиґзаґами, здавалося, чомусь завагався й описав півколо. Білл повертався до берега.
— Перемога! — гукнув Морлі приглушеним голосом.
Запала тиша. Сі, Морлі й двоє чоловіків прикипіли очима до жовтуватого валка. Вони зачаровано милувалися, як він скакав на дрібненьких хвильках океану, а дельфін щодуху мчав до людей.
Незабаром за метр від дресирувальника з’явилася сміхотлива й лукава Біллова голова, і той дав йому рибину.
— Піднімайте його, — наказав Морлі зітхнувши. — На сьогодні вистачить.
Сі подивився на нього. Він був щасливий і втомлений.
— Ходімо, — сказав Морлі. — Я поведу вас до кав’ярні. Треба перекусити.
— Я хочу поставити вам одне запитання, — мовив Сі, якось мимоволі йдучи в ногу з Морлі. — Як ви гадаєте, чому він повернувся? Так, чому він повернувся, а не пішов на волю, що було б цілком природно для полоненої тварини. Я знаю, ви скажете, що він повернувся, бо звик до базера й риби. Однак, коли йдеться про таку розумну тварину, як дельфін, таке пояснення далеко не вичерпне. Адже Білл міг би подумати, що він обійдеться без вашої риби, бо її в морі не бракує…
Морлі кинув на Сі поважний погляд.
— Я теж ставлю собі таке запитання, містере Сі. І ось моя відповідь: дельфін — тварина товариська, вона не любить самотності. Вона живе в морі з родиною, яка належить до певної групи. Ця група, очевидно, має свою морську територію, яку вона ніколи не залишає. Крім того, вона, певне, має свою ієрархію, свою організацію. Уявіть, що Білл утік би від нас. Куди б він пішов?
— Він розшукав би іншу групу.
— Це не так просто. Він не зовсім певний, що та група прийме його до себе.
— Розумію.
— А до Пойнт-Мюгю він звик. Тут про нього піклуються, його годують, граються з ним. Він знає нас.
— Хочете сказати, він повернувся тому, що ви міцно заволоділи його прихильністю.
— Так, — відповів Морлі, — саме це я маю на увазі. Тепер ми — його родина.
«З Вашінгтона до Лос-Анджелеса, з Лос-Анджелеса до Майамі, з Майамі до Сіетла. Який абсурд, яке марнотратство часу, сил, грошей, скільки морочив я собі голову. І лише тому, що ці негідники забагли погратися зі мною в жмурки. Тиждень, цілісінький тиждень я мусив борознити американський континент, плигати з літака на літак, з готелю до готелю, з одного дослідного центру до іншого, щоб з такими труднощами, краплю за краплею, зібрати відомості, які вони могли б мені дати за якусь годину. Я все зважив і можу розповісти про ваш «шедевр неглибокого аналізу» й про вашу глибоку дурість, джентльмени. Тепер, коли я встромив носа у ваші справи, не облишу більше вас. Я знатиму все, навіть увесь родовід дослідників, імена яких ви так хитро приховали від мене. Незабаром вони, ваші пестунчики, опиняться в скляному будинку. Не мине й півроку, як я їх наскрізь бачитиму. А щодо вас, «неглибокі аналітики», ви все зрозумієте, спізнаєте, почому ківш лиха, жалкуватимете, що народилися на світ. Віднині й пальцем не кивнете, щоб я не помітив, не чхнете, щоб я не почув. Вас наскрізь профільтрують, розкладуть на частини, одурманять так, що ви самі не знатимете, хто керує вашими закладами — ви чи я».