Моя книга — теж «роман про тварин», якщо можна так назвати твір, де вивчаються стосунки між людиною й твариною. Проте тварина, про яку я розповідаю, не міфічна, а її стосунки з людиною описані в реалістичному контексті. Отже, документальний опис, до якого я вдаюся, не просто штучний стилістичний засіб. Під мудрим, умілим і ласкавим керівництвом двох видатних французьких дельфінознавців Поля Бюдкера та Рене-Гі Бюснеля я зібрав зоологічні дані про дельфіна афаліна (Tursiops truncatus), і лише виклад їх має романічний характер: самі ж дані правдиві аж до тієї грані, що відділяє документальність від вигадки.
Ясна річ, мені слід уточнити цю грань. Якщо правда, що дельфін здатний вимовляти окремі людські слова, розуміючи їхній зміст, то нині треба сподіватися, що він зможе перейти колись від слова до речення, досягти вирішального поступу, який дозволив би йому за короткий час цілком опанувати розмовну мову. Саме такий стрибок уперед, який буцімто вже стався, я і подаю у своєму романі. Уява дає право взяти проміжні факти й уже зараз намалювати майбутнє. Саме через це моя розповідь починається 28 березня 1970 року й закінчується в ніч з 8 на 9 січня 1973 року.
Фантастичний роман? Наукова фантастика? Коли дивитися поверхово, то це так. А насправді ні. Я ж забігаю наперед не на двадцять чи тридцять років, а на значно коротший строк — заледве три-шість років, — і до того ж я не певен, що справді випереджаю події. Адже навіть у Сполучених Штатах завше спостерігається невідповідність між науковими відкриттями й їхнім розголошенням. А тим паче тоді, коли йдеться про досліди, що цікавлять національну оборону…
Ось воно, до речі сказано! Оцього милого чарівного дельфіна, цю тварину, так могутньо озброєну природою й одночасно таку добру й лагідну до нас, людина в своєму безглузді має намір завербувати на військову службу й примусити її нести жах і спустошення до «ворожих» портів і флотів. Те, що вчинять чи змогли б учинити ці живі підводні човни, коли вони стануть, як кажуть військові, «оперативними» завдяки вмінню розмовляти, я й намагався уявити в політичному контексті нашого часу.
Роблячи це, я не мав наміру наблизитися до того виду роману, що зовсім недавно зародився й утвердився в Сполучених Штатах як популярна книга[2]. В червні 1967 року, якраз дописавши останній розділ, я одержав від Клода Жюльєна кілька таких творів з проханням розповісти про них на сторінках газети «Монд». Читаючи їх, я завважив: мов той Журден[3], який несподівано відкрив, що він говорить прозою, я раптом дізнався, що протягом двох років, сам не підозрюючи того, займався політичною фантастикою. То так називається новий жанр, що йому мимоволі я присвятив себе. Підкреслюю, новий, бо в Франції віднедавна політичний роман хтозна-чому вважається «підстаркуватим». Новий? Застарілий? Признаюся, я байдужий до цих понять. Мода не є для мене головним критерієм у виборі теми або оцінці літературного твору.
Розповівши про «політичну фантастику», чи знайшов я те визначення, якого шукав? Не зовсім. Я усвідомлюю, що в романі «Тварина, обдарована розумом» є елементи, котрі не належать до такої політичної фантастики, як її розуміють наші заокеанські колеги: адже це, крім усього, притча про тварин у дусі тієї давньої філософської традиції, що склалася в Європі, й поєднання наукової фантастики з фантастикою історичною, й аналіз стосунків ученого з державою, й порівняльне вивчення вчинків дельфінів та людей. Внаслідок цього вийшов гібридний твір. Я кажу це без будь-якого сорому, бо в біології, як і в літературі, не виступаю проти змішування крові.
Ця суміш, до речі, не є штучна. Я знаходжу її навіть у своїх почуттях до Сполучених Штатів, з приводу яких тут виникає багато запитань, бо саме в США розгортаються події мого роману. Та в кого не викличе тривожного почуття за майбутнє планети авантюристична політика керівників цієї великої країни? Знаю, події, що їх я описую в своєму творі, хоча вони ґрунтуються на історичних прецедентах, нелегко сприймуться деякими головами. Одначе, і це зрозуміло, я не намагаюся нічого доводити. Ця книга не дисертація, а роман. Вона піднімає проблеми, а не розв’язує їх.
Полю Бюдкеру й Рене-Гі Бюснелю