Сі. Чому невловимий?
Інформатор. Для сонарів супротивника — він просто риба. По-друге, якщо дельфін атакуватиме навіть серед білого дня, він розгадає всі хитрощі ворожих кораблів, які намагалися б утекти від нього. До того ж візьміть до уваги його незвичайну підводну швидкість і його властивість швидко пірнати на великі глибини.
Сі. Як ваша служба дивиться на всі ці речі з тактичної точки зору?
Інформатор. Уявімо, що нам вдалося зібрати й натренувати цілі загони дельфінів і примусити їх патрулювати в водах Тихого або Атлантичного океанів. Завдяки сонарам вони могли б виявити пересування якогось підводного атомного флоту й допомогти нам знищити його, розклавши міни на його шляху. А ще вони могли б атакувати надводні кораблі, підкладаючи бомби під їхні ватерлінії, доставляти атомні бомби аж у порти супротивника. В такому разі, либонь, треба зважитися на пожертву тварин-носіїв.
Сі. Холи врахувати тривалість і вартість навчання дельфінів, гадаю, що то була б надто серйозна пожертва.
Інформатор. Я кажу про ті часи, коли ми матимемо багато сотень таких тварин. Ми могли б тоді, розуміється, заздалегідь виділити зо двадцять приречених дельфінів-смертників, — звичайно, ці смертники про це не знатимуть, — від чого наш потенціал не зазнає шкоди.
Сі. Все це вельми цікаво.
Інформатор. Отже, для повного порозуміння з дельфінами нам конче потрібно навчитися спілкуватися з ними за допомогою мови. Це — необхідна умова.
Сі. Аталант розповідав мені про доктора Ліллі.
Інформатор. Доктор Ліллі дуже розумний, творить чудо, однак він ще не досяг мети. Гадаю, Севілла набагато випередив його.
Сі. Севілла?
Інформатор. Я вам дам його координати. По суті успіх проекту «Дельфін» цілком залежатиме від Севілли.
Сі. І він знає про це?
Інформатор. О, зовсім ні! Севіллі й на думку не спадають ті перспективи, про які ми допіру говорили. Він ідеаліст. Севіллу цікавить лише одне: налагодити мовне спілкування між дельфінами й людьми. Він вважає, що то було б велике досягнення людства.
Сі. Чи, бува, він не з тих…
Інформатор. Не думаю. Політично він дуже обмежений і далекий від отих речей.
Сі. Що ж, дякую вам. Я високо ціную ваше співробітництво зі мною.
Інформатор. Однак я вам нічого визначного не розповів. Ви можете прочитати набагато сенсаційніші речі, що їх пишуть деякі наукові журналісти.
Сі. Так, але вони завше викладають тільки свої гіпотези та здогади. А ваші інформації гарантують мені повну суть.
Інформатор. Я радий, що став вам у пригоді. Я весь до ваших послуг.
Сі. Щиро вам дякую. Дозвольте повернутися ще до одного пункту. Чи не погодилися б ви час від часу бодай трохи ділитися думками про оточення Аталанта? Цим зробите нам вельми велику послугу.
Інформатор. Я все обміркую.
ІІІ
— Містер Сі? — запитала двадцятидев’ятирічна Меггі Міллер, маленька, кремезна, кругловида. Куточки її очей завжди закисають, на щоках червоні плями, волосся в неї рідке й тьмяне, випнуті губи зливаються з підборіддям, вони надто товсті, червоні й заслинені. Меггі недбало вдягнена в джинси, що надає їй огрядності, й картату, з червоно-зеленими квадратиками, ковбойку; сама вона запальна й невгамовна. З випнутим уперед обличчям вона боронила своїх кумирів, — живих і мертвих, — професора Севіллу, Джеймса Діна, Боба Меннінга, не кажучи вже про кумирів нижчих за рангом і зовсім другорядних. — Як ся маєте, містере Сі?
— Мій помічник Джім Фойл.
— Хелло, містере Фойл! Невже сталося непорозуміння, містере Сі? У мене зазначено, що ви маєте прийти о сімнадцятій тридцять, а не… — вона глипнула на свого великого наручного годинника з нержавіючої сталі, — о п’ятнадцятій тридцять.
— Я дуже засмучений, міс Міллер.
— Дарма, дарма, містере Сі. На жаль, зараз немає професора Севілли. Проте його асистентка міс Лефей поінформує вас про все, що вас цікавить.
Якусь мить мовчали. Меггі Міллер опустила очі, попросила у Всевишнього пробачення за те, що вона збрехала, й з ненавистю та презирством помислила про місіс Фергюсон: «Хіба вона зможе зрозуміти професора, ота франтиха? Скажу навіть, повія (господи, прости мене за таке погане слово). Сердега професор, жінки не дають йому спокою. А те стерво, що вміє так лицемірно моргати, найгірша за всіх. Розбещена й цинічна особа. Вона приходить до його лабораторії серед робочого дня, лізе нам у очі. Я помітила, що й Арлетта розгнівалася. А він, такий собі йолоп, дозволяє робити з собою будь-що, досить їй раз підморгнути, й от він уже біля неї в модному авто. Він має такий нікчемний вигляд, коли ото вдвоє скоцюрбиться в тій скриньці. Вона водить його за носа, як Боб Меннінг каже. Справжнісінька тиранія слабкого над сильним. Та, врешті, якщо сильний був би справді сильним, то він би не дозволив себе тиранити слабким».