Арлетта йому усміхнулася:
— Принаймні несподівано.
— Люба Мергріто, — промовила місіс Фергюсон, — я знайомлю вас з професором Севіллою. Генрі, це — місіс Мергріта Мендвіль. Прошу вас, Генрі, притисніться до мене- («р» вона вимовляла гортанне, а «о» надто відкрите). — Ми тонкі і втрьох вмістимося на передньому сидінні.
Дверцята авто зачинилися. «Вона знадила мене, — прикро помислив Севілла. — Їдучи до свого дачного будиночка, що самотиною стоїть на березі моря, взяла. мене собі в супутники».
— Для мене велика честь познайомитися з вами, — озвалася місіс Мендвіль, кинувши на нього доскіпливий, надто зухвалий погляд. Ця жінка, як і Грейса Фергюсон, висока й худорлява, в неї довга рафаелівська шия, овальне; обличчя й принадні повіки. Вони обидві такі тендітні, що, здавалося, самі домоглися в природи, аби та не наділяла їх красивими персами й стегнами, залишила їм тільки юнацький кістяк, здатний носити чи то чоловічі, чи то жіночі; сукні найвишуканішого паризького шиття.
— Генрі, — мовила Грейса Фергюсон, «р» у неї було увулярне, запозичене від актрис, що грають у шекспірівських п’єсах. Речення мелодійні, повільні, витончені й ледь чутні., Мергріта Мендвіль розмовляла так само мляво, як і її подруга. Цьому вишуканому мистецтву розмовляти в такий. І спосіб вони навчилися в Вассерівському коледжі, де виробили такий голос і говірку. Слова народжувалися в них у самісінькому горлі, а речення співучі, але небагатослівні, й зривалися вони з кінчиків їхніх уст.
— Генрі вельми добродушний чоловік, коли погодився відірватися від своєї лабораторії. Люба Мергріто, його час такий цінний для країни. Я справжнісінька антипатріотка, заважаю йому працювати. Мені здається, що забрала його в самісінького Вашінгтона, Лінкольна, Сполучених Штатів Америки.
Грейса усміхнулася, повільно опустила вії, довгими пальцями, на яких переливався барвами один-єдиний діамант, схопилася за важіль зміни швидкостей, що стирчав із днища автомобіля й своїм наконечником торкався лівого стегна Севілли.
— Як ви думаєте, чи не краще було б, якби ваше авто мало звичайнісіньке автоматичне перемикання швидкостей, як у «бюїка»? — запитав Севілла й зразу ж замовк. Він сидів в оточенні оголених рук і в пахощах коштовних парфумів. Ця тіснота непокоїла, навіть гнівила його. «Ну й крихітне авто! За останнім словом незручностей. Навіть нема куди подіти ноги», — мислив він. Ось уже цілий місяць вона замилює йому очі, Севілла так і не домігся від не| чогось, навіть поцілунку. «О милий Генрі, все ж таки ми не; фліртуватимемо. Це так брутально. То буде все або ж нічого. Дайте мені змогу вирішити», — завжди мовила вона поволі опускала повіки і ховала багатообіцяючі очі. Однак зараз вона лише тендітний, холодний і недоступний манекен, достоту такий, якого можна бачити за склом у вітрині..
— Люба Мергріто, — озвалася Грейса, — прошу вас, не запитуйте Генрі про його дельфінів, вони — його улюбленці. Він любить їх більше, ніж мене. Я така заздріслива, він нічогісінько не розповідає мені про них. Мовчить, як риба.
— Мені здається, — завважила місіс Мендвіль, — що він взагалі німий. Я боюся, люба Грейсо, що Генрі не оцінить мою присутність так, як мав би це зробити.
— О, ні, — загомонів Севілла, — мене просто зачаровують то з лівого, то з правого боку. А цього забагато для мене.
— Мергріто, хіба я вам не казала, що цей чоловік вельми чарівний і дотепний, дехто міг би уздріти в ньому гідність «старої Європи». Я його так люблю, що аж втрачаю здоровий глузд, навіть ночей не сплю.
— А я гадаю, — втрутилася Мендвіль, — що він просто знаджує. Дуже прикро, мила Грейсо, але мушу зараз вразити вас. Я починаю нестямно закохуватися в професора, — сказавш це, вона поклала руку Севіллі на коліно.
Грейса посміхнулася:
— Щось жахливе. Ви — моя найкраща подруга й зраджуєте мене. Ми станемо суперницями й доведеться пролити кров.
Севілла, зіщулившись, мовчав. Ці химерні залицяльниці, певне, глумилися з нього; здавалося, вони на якусь мить поскидали з себе фіжмові сукні й розважалися, ніби хотіли спізнати бентежного щастя сільських жінок. Їхні чоловіки мали клопіт з діловими людьми — керуючими трестами, секретарями управлінь, юристами. А вони були приречені на самотність, самі між собою не мирилися, навіть слугами своїми не керували, бо про все клопотався батлер[17]. Ці жінки замкнулися у всесиллі свого капіталу, мов слимаки в шкаралупах, і звідти розважливо дивилися на світ каламутними очима. Вони мали себе за надлюдей, так високо задирали кирпу, що навіть не вміли більше зневажати інших людей. «Однак, — сердито міркував Севілла, — ходити до вбиральні — не є для них цілком незнайомою справою».