А тепер, хай йому грець, мені все байдуже, навіть моє ремесло. Якщо справи йтимуть і далі так, то я не зможу більше зайнятися своїм ремеслом. Допіру думав, що вмру перед отою повією з її дельфіном Іваном. Але ж чому Іван? Хто приліпив російське ім’я американському дельфінові?»
Сі відчув щем у шлунку. Ліг горілиць, широко розкинув ноги й щосили почав розтирати собі живота, вминаючи в нього пальці. «Оце м’ясо, ці тельбухи, нерви, кров, — мислив, — таке самісіньке, як у тварини: кволе, спітніле, бридке… Цей чужинець, либонь, досягне успіху. В усякому разі, уже наблизився до мети. Ще один трюк Лоррімера, який приховав це од мене. — «Запитуєш, чи вони опублікують результати, цікавишся, чи це «не таємниця»?» — казав він. — О сер, щоб ви вдавилися своєю «не таємницею». Я не відаю, яких заходів вживають вони, проте це мені не завадить вдатися до інших заходів. Б’юся об заклад на мої брелоки, що це чарівне кошеня погодиться задля мене стати передавальною антеною біля Севілли».
В кімнаті пронизливо задзеленчав телефон.
— Негідник! — вилаявся Сі. — Саме в ту мить, коли я збирався заснути.
Він зняв трубку.
— Білле, говорить Кейт, — чулося в трубці. — Я наважився потурбувати тебе, бо щойно одержав телеграму з агентства. Перекажу тобі її кількома словами: «В Радянському Союзі категорично заборонили ловити дельфінів у його водах. Кожного рибалку, що поранить або вб’є дельфіна, буде притягнуто до суворого покарання».
— Отакої, — промимрив Сі. — Яким числом датується телеграма?
— Дванадцятим березня.
— Дякую, Кейте.
Він поклав трубку.
Перегодя Сі підвівся. Вже й спати йому не хотілося. Він озув пантофлі й став проходжатися вздовж і впоперек кімнати.
ІV
— Пам’ятаєш, як отой дивак Сі приходив тоді пополудні морочити нам голову із своїм помічником, схожим на боксера, — сказала Меггі. — В усякому разі його помічник був гарніший за нього. Мене холодом обдавало від погляду того дивака Сі.
— Пригадую, — озвалася Лізбета. Вона лежала на одній половинці подвійного ліжка в кімнаті, в якій мешкала з Меггі. Було ще тепло, крізь штору ледь-ледь проникало сонячне сяйво. Лізбета була в плавках і бюстгальтері. Висока, кремезна, білява, атлетичної будови, з правильними рисами обличчя, широким чолом і квадратовим підборіддям, вона скидалася на вродливого юнака, розумного й вольового, який в останню мить, наче з чиєїсь помилки, виявився дівчиною. Навіть її повні груди не спроможні надати їй жіночності. Лізбета підвелася на лікті й, затягшись сигаретою, з виглядом завзятого курця пильно уп’ялася синіми очима в Меггі.
— Пам’ятаю добре, — сказала чистим голосом, — Арлетта повела їх до лабораторії. Вона була в новенькому купальнику, що підкреслював її маленьку красиву статуру. А я підсіла на пліт до тебе в басейні.
— Еге ж, саме того дня Севілла порвав з нею, — сказала Меггі. — Він вернувся додому дуже пізно. Був розгніваний. Тоді й сказав мені: «Коли знову телефонуватиме місіс Фергюсон, скажете їй, що мене немає». Я підвелася й, насилу стримуючись від сміху, спитала: «Чи надовго?» Він лише звів угору брови. «Ну що ж, — сказала я, — я хотіла б знати, чи це рішення тимчасове, а чи остаточне?» — «Ви самі побачите», — мовив він. Судячи з цієї рішучості, я зрозуміла, що то було остаточне рішення. Запитуєш, чи я була рада. Не відаю, чим вона його вразила, але Севілла прийшов розгніваний. Тільки згодом я, розмірковуючи про все це, запитувала в себе, чи добре вчинив він, порвавши з нею.