— Я теж думаю про це, — сказала Лізбета, насупивши брови.
Вони перезирнулися й замовкли. Дівчата не знали чи думали про те саме, бо навіть не дивилися одна на одну. Збігла ціла мить. Вони поводилися так, як дві обережні кішки, що, опинившись віч-на-віч, втягували пазури в лапки, а відтак, сідаючи, ховали ці лапки під себе й мружили очі.
— Такої думки дотримується Боб, — порушила мовчанку Меггі. — Ти знаєш, який він проникливий. Він розуміє мене ще до того, як я маю щось йому сказати. Між нами склалося вельми дивне спілкування. По суті, достатньо звичайнісінького погляду й не треба вже слів. Такі самі стосунки я мала з Джеймсом Діном. Бідолашний Джеймс, він запам’ятався мені точнісінько таким, яким був тоді, коли сидів у старому шкіряному фотелі у тітки Агати в Денвері і мовчки дивився на мене сумними очима. Ти, певне, пригадуєш його схвильовані очі, які мовби ввібрали в себе весь смуток світу. Що ж до Боба, то тут зовсім інша річ. Він надто сором’язливий. У найкритичнішу хвилину так боїться кожного вияву почуттів, що не відаю, чи зможу оголосити цього літа про наше одруження, як я сподівалася раніше.
— Невже в нього справді?.. — запитала Лізбета, звівши вгору одну брову.
— Та що ти! Не думай так, — відповіла Меггі, випинаючи вперед своє рум’яне обличчя й надуваючи товсті губи, — бо то зовсім не в характері Боба. Він навіть не наважувався поцілувати мене. Боб такий делікатний, що ніколи не дозволить собі зайвого жесту, весь із півтонів і нюансів. До речі, якось ми обоє робили покупки в місті, й раптом він, завмерши перед білою з чорними смугами блузочкою, сказав: «Яка вона гарненька! Настільки чудова, що я хотів би купити її». Я засміялася: «О Бобе, невже ти носив би це ганчір’я!» — «Люба моя! — він раптово спалахнув, почервонівши до самісіньких вух і сказавши квапливо, відвернув голову. — О, ні, я думав про тебе, гадав, що вона пасуватиме тобі». Мені й мову відібрало, так я розхвилювалася. Цим він натякав на наше майбутнє спільне життя, коли ми одружимось. Я аж схопила його за руку й мовчки потисла її. Але навіть цього було забагато для нього. Боб відсмикнув руку назад і сухо сказав: «Ти що, Меггі, збожеволіла, що з тобою?» Хіба він не чарівний?
— Так, так, — відказала Лізбета, розглядаючи свою сигарету. Вона упріла, бо кімната не провітрювалася. Дівчина палила ментолову сигарету і мислила зітхаючи: «А зараз знову почую про Джеймса Діна, й про Севіллу, й про Боба. Надокучлива ж ця Меггі. То в неї справжній гандж. Якби не її доброта, я зненавиділа б її. І коли-не-коли буває така бридка, що аж огиду викликає. Мені завжди хочеться дістати хустинку й витерти їй куточки очей».
— Мені забаглося, — сказала Лізбета, сидячи на ліжку, — одягти купальника й піти скупатися в басейні.
– Іван тобі завадить, — озвалась Меггі. — Ти знаєш, саме зараз він непривітний, не кажучи вже про його укуси й удари хвостом.
— Так, я знаю, він чудовий, такий міцний і щирий.
— Якось він ухопив мене за кісточку (ти знаєш, він ставиться до мене інакше), ну, й не хотів відпускати, я ледь не втопилася.
— Я питаю себе, — мовила Лізбета, підвівшись і простягши праву руку за рамено, щоб розстебнути бюстгальтер, — чи Севілла не готує собі розчарування, сподіваючись на диво від нової самиці. Зрештою, якщо Іван не вміє будувати речення, я не розумію, як одруження може допомогти йому в цьому. То рівнозначно, коли б ти припустила, що якась людина раптом стала розумнішою, бо спокусила жінку. У житті буває зовсім інакше.
— О Лізбето! — Меггі, відвернулась від неї. Їй не подобалося, що Лізбета ходила гола по кімнаті. Дівчина зовсім не соромилась. Коли вона перевдягала бюстгальтер, то навіть не ховала грудей. — Лізбето, — . провадила далі Меггі, — це зовсім не так. Севілла ніколи не казав подібного. Він лише зауважив, що самиця надасть Іванові впевненості й збільшить його творчий порив.
— Ну що ж, — відказала Лізбета, — яка егоїстична точка зору. Можна справді подумати, що жінка — інструмент, котрий повинен допомагати в праці самцеві, послуживши йому перед тим утіхою. Ось ти побачиш, — провадила вона, — Севілла, що кинув свою світську даму, не забариться залицятися до когось із нас — до Арлетти, Сьюзі, до мене, до тебе — (вона додала «до тебе», бо Меггі подивилася на неї), — щоб, як він каже, збільшити свій творчий порив. Мені подобається цей евфемізм, — кинула вона засміявшись.