— Чи не замовкла б ти? — випалив раптом Майкл, зиркнувши іскристими очима на Лізбету. — Мені вже надокучили твої вибрики.
Лізбета здригнулася:
— Коли ти гадаєш, що…
— Замовкни, — гнівно перебив її Майкл. — Інакше я зараз візьму й кину тебе в басейн.
— А я охоче допоможу тобі, — озвався Пітер.
Лізбета зміряла обох вивчаючим поглядом: ні, вона не помилилася, вони, далебі, спроможні зробити те, що сказали. «Так, вона здалася, — подумала Сьюзі, — нарешті я на власні очі побачила, як Лізбета пасує перед хлопцями». Перегодя Сьюзі стало шкода дівчини. Боб і Меггі кинули її на поталу. Лізбета, задерев’янівши, мовчки сиділа на стільці навпроти своїх товаришів, намагаючись протистояти їхньому гнівному осудові.
— Ви — звірі, — мовила вона, силкуючись говорити зневажливим тоном.
— Та ні, ні, — заперечив Майкл, уїдливо посміхаючись. Він схилився над столом, наливаючи в склянку кока-кола, якого залишалося півпляшки. — Я не звір, я просто належу до отого «цвіту американської молоді», що наш президент шкодує послати у В’єтнам умирати на полях війни…
Він замовк. Урочисто підняв угору склянку, буцімто збирався виголосити тост, і випив.
– Іду спати, — підвівшись, мовила Лізбета. — Є край дурницям, які люблю я слухати вечорами.
– І я також, — озвалася Меггі й підвелася.
Лізбета, висока, гнучка й струнка, подалася до дверей, за нею пішла й Меггі, що здавалася надто маленькою й незграбною.
— Прощавай, шановний Бруте, — кинув Майкл.
Він глумливо помахав чотирма пальцями правиці їй услід.
«Як же я могла помилитись? — з подивом думала Сьюзі. — Він зовсім не закоханий у неї, він ненавидить її. У нього зовсім інший смак».
— Ти так міркуєш, — обернувся до Майкла Боб Меннінг, — ніби наступного року тебе покличуть до війська.
— А ти, непорочний юначе, говориш так, — відрубав Майкл, — ніби війна на Південному Сході Азії скінчилася ще три. роки тому…
Задзеленчав внутрішній телефон. Пітер зняв трубку й, затуляючи долонею мікрофон, сказав:
— Майкле, тебе просить Севілла.
— Майкле, чи не бажаєте зробити прогулянку зі мною?
— Охоче!
Кам’яниста стежечка, звиваючись змійкою між скель, впиралася в самісіньку лабораторію. Хоч близько море, але повітря було тепле. Повновидий ясний місяць, повисши над обрієм, відкидав од їхніх постатей веретеноподібні тіні.
— Майкле, маю до вас прохання. Але передусім, якщо ваша ласка, дозвольте поставити одне запитання. — Помовчавши трохи, Севілла докинув: — Ось воно: чи доводилося вам у стінах лабораторії критикувати зовнішню політику Сполучених Штатів?
Майкл зупинився й глипнув на Севіллу.
— Це робив я сьогодні ввечері, кілька хвилин тому. — Й з якоюсь байдужістю додав: — Але гадаю, що я маю право висловлювати свою думку.
— Безперечно, — говорив Севілла, — це право записане в конституції Сполучених Штатів. — Потім додав: — А ось моє прохання. Підкреслюю, що це моє особисте прохання. Майкле, коли ви перебуватимете в стінах лабораторії, то в майбутньому намагайтеся не вдаватися до такої критики.
— Це наказ? — запитав Майкл крижаним голосом.
— Зовсім ні. Я вам не можу наказувати. Це моє особисте прохання.
Якусь мить обидва мовчали.
— Ви хочете сказати, що слова, сказані сьогодні увечері, хтось повторить, і вони в такому разі вам зашкодять?
Севілла промовив повільно й виразно:
— Безперечно, вони будуть повторені й будуть спрямовані проти мене.
— Не розумію, як саме?
— Бо ви у мене працюєте.
— Он як, — мовив Майкл. — Ну що ж, признаюся, Що я дуже…
Він примовк, далі повів жвавим тоном:
— Якщо я правильно розумію, між нами є донощик?
Севілла промовчав.
— Даруйте мені, — озвався Майкл. — Я не мав би ставити вам подібного запитання. Однак хочеться мені запитати у вас ще дещо.
— Здогадуюся, — сказав Севілла, — тим паче не відповім вам.
Згодом Майкл заговорив з вимушеною грайливістю:
— Так, щось трохи обмежує нашу розмову. — Й докинув: — Щодо вашого прохання, я обіцяю виконувати його.
Севілла поклав руку на плече юнакові.
Терпляче, підступно, день у день Маріанна викрадала в нього його синів, отруювала їх ненавистю, якою сама захлиналася. Поволі їй вдалося відчужити їх від нього. «Що ж, — подумав Севілла, тримаючи руку на Майкловому плечі, — навіщо замикатися в межах одної сім’ї? Майкл також мій син». Мовчанка затягалася. Майкл збагнув, що таїлося в цій тиші, й заговорив бадьоріше:
— А ви, що ви мислите про нашу азіатську політику?