— Чому спершу? — перепитала Арлетта, звівши брови. Перезирнувшись, вони обоє засміялися.
Севілла відчув, як його захльоснуло щастя, п’янке і невблаганне. В їхніх стосунках усе було чисте: радощі, вчинки, погідливість, безмежне довір’я.
— Ти й досі відчуваєш безодню під плитою? — спитав він, вкладаючи її в ліжко.
— Так, але мені байдуже. Я навіть готова провалитися крізь бетон з тобою. Й ми опинилися б внизу у воді, мов Фа з Бі.
Вона перестала сміятися. Останній звук, що його почув Севілла, був переможний зойк чайки, яка дісталася до струменя вітру, що дув з ущелини, й нерухомо повисла над будинком, злегка здійнявши вгору кінчики крилець. Вона гойдалася на теплому надвечірньому вітрі, який поволі штовхав її, мов той пожухлий листочок. То був уривистий і пронизливий зойк, що нагадував рипіння вітрильного шкота на шківу. Поклавши голову на подушку, Севілла знову почув це рипіння. Йому часто снилося, що він летить. То був сон, такий настирливий і невблаганний, що після пробудження важко було не повірити в його дійсність. Він мчав жорстким піском пляжу під натиском сильного вітру, широко розставивши руки. Відштовхувався п’ятами від землі й злітав угору, розтинаючи повітря, що аж у вухах свистіло. А на висоті кількох метрів над морем повисав нерухомо, насолоджуючись невимовним чуттям легкості й всесилля.
Севілла повернув голову ліворуч і подивився на Арлетту. Та лежала на ліжку, мов на хмаринці. Лагідні й лукаві очі дівчини вп’ялися в нього. А він нетерпляче чекав, коли Арлетта усміхнеться. Завжди кутики її губ тремтіли, обличчя світилося радістю. А коли, нарешті, усміхалася, то усмішка була така щиросердна, така ніжна. Севілла трохи підвівся й зіперся на лікоть.
— До вечора маємо ще трохи часу, — мовив, підсунувши руку Арлетті під голову. — Шкода, якщо ми не використаємо його.
— Можемо вийти на терасу й посидіти в шезлонгах, — осміхнулася вона.
— Ні, ні, — заперечив Севілла, — я пропоную невеличку прогулянку — спуститися аж до бухточки. Якщо ми перестанемо ходити, то перетворимося на кентаврів Верхня частина лишиться людською, а нижня набере форми «бюїка».
— Можна поспівчувати нижній частині, — зауважила Арлетта.
Севілла заллявся сміхом. Ніде й ніколи за життя, скільки пам’ятає, він не сміявся так часто й так радісно.
Вони посідали на маленькому трикутничкові круглого валуна над бухточкою й, підвівши голови, милувалися бетонованою плитою, що нависала над ущелиною скелястого берега. Плита мала вигляд сміховинний, а звідси здавалося, що вона тонка, як драниця. Морський прибій згасав за три метри від їхніх ніг, з шерехом перегортаючи рінь. Якщо заплющити очі, то здавалося, що у велетенському мішку перемішувалися десятки гральних кісточок, перш ніж усіх їх викине нервова рука гравця.
— Мені сумно, — мовила Арлетта, — відчуваю, що зараз неспокійно в нашому колективі.
— Щось є, — погодився Севілла, знизавши плечима. — Лізбета стала в опозицію до його величності, а Меггі наслідує її. Мене звинувачують у протидіянні прогресові.
— Відверто кажучи, я дивуюся твоїй поблажливості, — перезирнулася з ним Арлетта. — Бувши тобою, я би їх…
— О ні, повір мені, — перебив він її, — то була б велика помилка. Слід бути мудрим, сміливим і не відповідати на нападки.
— Я не можу зрозуміти цих дівчат, — обурилась Арлетта.
— Дуже просто, мила, — підняв угору обидві руки Севілла. — Вони ревниві. Боюся, щоб оті ревнощі не були пов’язані з однією особою.
І подивився на Арлетту, звівши брови.
— Справжня проблема — це Іван. Якби я розв’язав цю проблему, то чого б були варті слова й вчинки тих двох нікчем. Та, на лихо, я не знаходжу рішення. І що найгірше, ніяк не можу зосередитися. Я мов той Іван, — він злегка усміхнувся. — Я настільки щасливий, що не маю більше охоти працювати. Знаю, це виглядає просто. Іван не розмовляє відтоді, відколи живе з Бессі. Ну гаразд, ми заберемо від нього Бессі. Але поки що, — нараз пристрасно промовив Севілла, й темні очі його заблищали, — я відкидаю думку про їхнє розлучення. Відколи він почав розмовляти, мої стосунки з Іваном перестали бути стосунками людини з твариною, я ставлюсь до нього як до людини. До того ж, — наголосив він, — відчуваю, що це не вирішення проблеми. Коли я відберу від нього Бессі, я його жорстоко травмую. Що з того? В кращому випадку він зуміє знову вивчити й повторити ті сорок слів, що їх завчив, і на цьому край. Ми так і не досягнемо мети. Треба робити щось інше, але що саме, я ніяк не можу второпати. — Помовчавши трохи, Севілла, скоса зиркнувши на Арлетту, повів далі: — Лізбета сказала б, що мій творчий порив не збільшився, — він усміхнувся. — Однак я не схвалюю такої негативної точки зору. Й потім, що вона в цьому тямить? Бідолаха, вона з тих людей, які все життя запитують себе, до якої статі вони належать. Природа засудила її, і вона носиться зі своєю ідеєю самопожертви. А я думаю, тільки щастя, і ніщо більше, допомагає людині розвиватися. Ніколи не повірю, що в самообдуренні є якась доблесть.