— Коли я добре розумію, ви думаєте, що Іванів свист до 6 травня, цебто до його зустрічі з Бессі, нагадував дитяче белькотіння, а зараз він перейшов од белькотіння до дельфінової мови.
Севілла кивнув.
— Я так гадаю. Бессі замінила йому матір у вихованні. Зауважую, що це тільки гіпотеза. Але думаю, що за три тижні Іван навчився багато чому в Бессі. То й стало причиною, що дельфін відмовлявся спілкуватися з нами: його розум був надто зайнятий.
— Мені здається, що не варто робити подібні гіпотези, — озвалася Лізбета, — бо ж ми не годні їх перевірити. Поки що нам невідомо, чи взагалі можна говорити про дельфінову мову.
— Кожен має право робити гіпотези, — відповів спокійно Севілла, — якщо він не подає їх як незаперечну істину. З іншого боку, коли не робити гіпотез, то тим паче не робитимеш дослідів, щоб їх перевірити. — Він помовчав трохи, надаючи змогу Лізбеті відповісти, але та мовчала. — Продовжую, — провадив Севілла. — Хоч дослід таїть у собі певні позитивні елементи, що їх, можливо, ви всі не помітили…
Він не докінчив свою думку.
— Не всі, — озвалася Сьюзі.
Майкл, Пітер, Боб й Арлетта кивнули. Лізбета лишилася байдужа.
— Однак він зовні виглядає цілком невдалим, — довершив речення Севілла. — Присутність Бессі зовсім змінила поведінку Івана: він став веселіший, довірливіший і рухливіший, але…
— Але це не збільшило його творчого пориву, — перебила Лізбета.
Севілла глипнув на неї темними очима.
— Я надам вам слово, коли ваша ласка, — холодно пообіцяв професор, — але я не можу дозволити, щоб ви мене перебивали.
— Перепрошую, — зніяковіла Лізбета.
— Дарма, — відповів Севілла.
Майкл, Сьюзі й Пітер перезирнулись.
— Ми не передбачили того, — вів Севілла, — що Іван зовсім відцурається своєї людської родини й усього себе присвятить Бессі. На мій погляд, Іван не став розумово бездіяльним, просто спілкування з нами його більше не цікавить. Його, потягло до свого роду.
Сьюзі підняла руку.
— Прошу, Сьюзі.
— Ви вважаєте, що тут регрес?
— Ні. Допустимо, як я вже казав, що існує дельфінова мова й мудрість, котра передається її засобами від матері до дитини, а в нашому випадку — від Бессі до Івана.
Руку підняла Лізбета.
— Прошу, Лізбето.
— Ще раз кажу, що не бачу користі в цих абстрактних пошуках.
— Вона мені здається цілком очевидною. Ми прагнемо зрозуміти, що сталося, — пояснив Севілла.
— На мою думку, набагато розумніше визнати, що експеримент нам не вдався.
— Поки що він справді нам не вдається, але ми не обмежуємо його в часі.
— Вже три тижні триває він.
— Дарма. Деякі експерименти проводилися протягом багатьох років.
— Я захоплююся вашим терпінням.
— Далебі, ви маєте повну можливість, щоб ним захоплюватися.
Хтось пирхнув сміхом. Лізбета випросталася в кріслі і сказала:
— Невже ви вважаєте, що я далеко заходжу в диспуті? Севілла зиркнув на неї і, помовчавши трохи, щоб надати якнайбільше енергійності своїй відповіді, вигукнув:
— Я так гадаю.
— А я не так.
— Годі, поговоримо про це пізніше. А зараз ми займаємося не вашою поведінкою.
Запанувала тиша.
Лізбета гордовито задерла голову з короткою чуприною. «Викапана Жанна д’Арк, — мислив Севілла. — А найгірше те, що можна подумати, начебто вона хоче примусити мене, аби я її спалив».
— Повертаюся до теми наших зборів, — заговорив по паузі Севілла. — Маю одне запитання: те саме, що ставлю сам собі й ви самі собі ставите протягом трьох тижнів. Ми втратили контакт з Іваном. Що ми, на вашу думку, маємо зробити, аби його відновити?
Всі довго мовчали. Відтак Боб підняв руку.
— Прошу.
— Я хочу запропонувати таке. Правду кажучи, це досить розпливчате міркування, однак кажу те, що спало мені на думку. Коли дресирують тварину, то неодмінно вживають методів заохочення й покарання. Це дозволяє людині панувати над твариною й одержувати від неї те, чого їй хочеться. Досі ми тільки заохочували Івана — годували його, пестили, дали йому Бессі. Отже, ми тільки застосовували заохочення. А чи не можна було б тепер використати покарання?
— По суті щось є варте уваги в тому, що ви сказали, — промовив Севілла. — Однак ваше міркування, скажімо просто, не практичне. — Він помовчав трохи. — Неможливо карати дельфіна. Це — тварина, сповнена гідності. Вона образиться за покарання й негайно відцурається нас. Можна навіть спитати, чи вона взагалі розглядає рибину, котрою ви її частуєте, як заохочення. Візьміть вухатих тюленів, вони надзвичайно ласі. Частуючи їх улюбленою їжею, ви можете хтозна-що заподіяти їм. Але не дельфінам. Вуд твердить, що він бачив, як один дельфін протягом цілого дня витівав циркові штуки, відмовляючись од будь-якої їжі. То з любові до вас чи з цікавості до своєї праці дельфін витівав свої штуки. Рибина, що нею ви його частуєте — зовсім інше. — Ще які є міркування?