Руку підняла Лізбета.
— Прошу, Лізбето.
— Думаю, що є тільки одне рішення. Треба забрати Івана з басейну, розлучивши його з Бессі.
Севілла уважно подивився на неї.
— Ви хочете сказати, що треба забрати Бессі з басейну, розлучивши її з Іваном, адже цікавить нас Іван.
— Так, саме так я хотіла сказати, — озвалася Лізбета. — Йолопка я, — зашарілася вона, вперше трохи збентежившись, — даруйте мені, я переплутала імена.
— Це не має значення, — не зводив з неї свого пильного погляду Севілла. — Сподіваюся, що ви не маєте антипатії до бідного Івана.
— Звісно, ні, — відказала та, — я просто помилилася. Отож, — мовила вона далі впевнено, — я гадаю, що їх треба розлучити, бо спільне життя не дало потрібного результату.
— Я міркував над цим, — повагом зізнався Севілла. — Мені здається, що всі над цим замислювалися. Але я стримуюся. Боюся, щоб розлучення не травмувало Івана.
— Ну що ж, — майже тріумфуюче сказала Лізбета, — ця травма коштуватиме йому того, щоб він відновив з нами спілкування.
Севілла насупився.
— Ви хочете сказати, що ми його примусимо дорого заплатити за спілкування, якого він не бажає?
Вперше від початку розмови Севілла розгнівався і сухо додав:
— Люди, що комусь зичать нудьгу жертвоприношення, майже ніколи самі не скуштували її.
— Це особиста нападка? — запитала Лізбета, гнівно виставивши вперед підборіддя.
Севілла з нетерпінням підняв угору руки.
— О, ні, ні, це — нападка на деякі концепції жертвоприношення. Прошу вас, киньте носити хмиз на своє вогнище, я не маю ніякого бажання його підпалювати.
Севілла відчув, що цей вислів набагато зрозуміліший йому самому, ніж Лізбеті. Так чи ні, але він добре вплинув на дівчину, бо вона замовкла.
— Я хочу наголосити ось на чому, — говорив Севілла. — Травма, якої ми завдамо Іванові, коли розлучимо з Бессі, може бути набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. 1954 року на рибальський гачок упіймалася молода дельфінка, яку назвали Поліною. Цей гачок поранив її. Дельфінку впустили до басейну з дорослим дельфіном, який допомагав їй плавати й не приховував до неї симпатій. Рану вилікували пеніциліном, принаймні зовні здавалося, що рана загоїлася. Але за кілька місяців інфекція викликала внутрішній нарив, від чого дельфінка загинула. Після її смерті самець впав у страшний розпач. Тільки кружляв безперестанно навколо її тіла, відмовився від їжі й за три дні вмер з горя. Навіть коли ми припустимо, що Іван не вдасться до таких крайнощів, варто подумати, чи не розгнівається він на нас за те, що ми розлучили його з Бессі. Не відаю, як тоді ми зможемо відновити з ним спілкування.
Севілла трохи помовчав.
— А які інші міркування? Майкл підняв руку.
— Я зауважую, що єдиний зв’язок, який ми маємо зараз з Іваном, — це їжа, котрою частуємо його. Тільки в ті хвилини, коли підносимо двічі на день рибу, підтримується певний контакт з ним. Чи не можна спробувати використати це?
— Чудово! — вигукнув Севілла. — З вашого дозволу, я зараз уточню вашу думку, бо вона й мене непокоїть. Припустимо, що ми перестанемо давати йому їсти об одинадцятій і о вісімнадцятій годині: цим змусимо Івана шукати з нами контакту, почати самому діалог з нами, просити в нас риби. Зрозуміло, ми дамо йому: то буде для нього заохочення, якщо він заговорить нашою мовою. Таким чином, ми вдамося до методів заохочення й покарання, що їх пропонує Боб, але в прихованій, непрямій формі, що не травмуватиме дельфіна.
Севілла помовчав трохи, кинувши погляд на своїх співрозмовників.
— Як ви гадаєте, можна спробувати цей експеримент? Усі, крім Лізбети, погодилися. Севілла глипнув на неї.
Йому не хотілося, щоб вона залишилася ображеною.
— Лізбето?
Тиша.
— Так, — вимушено відказала Лізбета. — Чом би ні?
Севілла жваво підвівся. Подивився на Арлетту, її обличчя сяяло радістю. Уперше за три тижні він став діяти рішуче і йому поталанило знову згуртувати навколо себе колектив.
— Меггі? — пролунав Бобів голос за дверима кімнати. — Ти сама?
Вона, одізвавшись, поправила свого халата. Дівчина лежала на ліжку, тримаючи книжку. Боб увійшов.
— Я не заважатиму?
— Ти сам знаєш, що ні.
Він був у світло-сірих штанях, білих полотняних пантофлях і синьо-барвінковій сорочці. Сів на Лізбетине ліжко, насупивши брови й стуливши коліна, поклав на них свої видовжені тендітні долоні.